Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— Ви маєте почуватися щасливим, що вам доля послала саме мене. Я ж казала, що вивчала вас і зрозуміла, що ви є приречений на самогубство. До церкви ви не вчащаєте, і віра вас не спинить. Ви класичний тип заблукалої душі, котра хоче вирватися на волю. Питання тільки — коли. От я й з’явилася, аби скласти вам компанію.

На останній зупинці ми зійшли з трамвая і попрямували у бік Погулянки. Несподівано Мар’яна почала декламувати:

Коли ти прокидаєшся

а в днях твоїх і снах вже нічого нічого

і коли все вже тобі відоме а серце зморене

виповзаєш зі шкаралупи на цей світ

шукаєш трав літа води

занурюєшся в них по очі

й не хочеш більше нічого знати

на дні лежить якась розгадка

і щоб сягнути її — треба втопитись...

Тоді лукаво зиркнула на мене:

— Може, це не ви писали?

— Ну, я.

— От бачите. Розгадка лежить на дні. І ви її знаєте, хоча цього й не усвідомлюєте, бо вам страшно це усвідомити. Розгадка — в тому, що смерть стане вашим найбільшим злетом. Ви нічого не створите величнішого за свою смерть, а все, що ви написали, буде осяяне ореолом цієї смерті. Величним ореолом. Люди стануть оцінювати вашу творчість винятково крізь призму романтичного самогубства. Вони почнуть складати про нас балади, писати романи і знімати фільми. Українська література не знала нічого подібного.

Вона торкалася якихось глибинних струн у моїй свідомості, до яких я сам не відважувався торкнутися, ба навіть боявся думати про те, що вони в мені можуть колись озватися, і ось зараз вона проникла сюди — у ці таємні щілини моїх сутінків, розгорнула здичавілу рослинність, і під доторками її пальців я почав відчувати пекло у своїх нутрощах, від чого до горла підкочувався клубок зневіри й розпачу. Я сприймав її як посланця потойбічного світу, якого вирядили по мене, бо ТАМ усі вже зачекалися на мене для якоїсь таємної вечері. Я навіть уявляв собі те очікування зі зціпленими вустами і розкритими очима в пронизливій тиші за довжелезним столом, над яким розлилася присмеркова сизь, де з маленького вікна вгорі сотається трохи світла, якраз щоби висвітлити одне вільне крісло, за яким маю сидіти я. З моєю появою щось мало початися, та я не мав відваги запитати її про це, бо цілком можливо, що вона й не належить до посвячених, а є тільки їхнім посланцем. Може, вона й не людина, а, скажімо, метелик, якого тимчасово перетворено на дівчину і який, виконавши своє покликання, знову пурхатиме над загуслими чарами потойбічних лугів.

— Здається, ми переплюнемо навіть Абеляра й Елоїзу, — сказав я.

— Хто це?

— Вони жили у Франції в середньовіччі. Якось батько Елоїзи застукав її в ліжку з Абеляром, якого найняв учити його доньку, і звелів хлопцям відрізати йому прутня. Однак це не зруйнувало їхніх почуттів, які вилилися у листування. Ці листи вважаються зразком любовної літератури. Абеляр став ченцем, а Елоїза черницею.

— Як класно, — розмріялася вона, а мені в уяві з’явилася її рука із бритвою, приставлена до мого прутня. — У мене теж був намір податися в монастир. Але я православна, а на Львівщині жіночних православних монастирів нема.

— Ти кидаєшся із крайності у крайність. Від самогубства до монастирського життя, хоча християнство засуджує самогубство.

— Я знаю. Але нам вибачать. Багатьом уже вибачили.

Я уважно глянув на неї, все ще не вірячи в її реальність, і навіть узяв за руку, нібито щоб затримати біля крамниці, а насправді тільки для того, щоб торкнутися живої плоті, а не марева. Я відчув тепло її руки й заспокоївся. Ми зайшли до крамниці, я купив літрову пляшку сангрії, поклав до кулька, і ми рушили далі. Увесь той час, поки я роздумував, Мар’яна спостерігала за мною, чарівно заломивши вуста в посмішці.

— Ти мені збираєшся показати те місце? — спитав я.

— Вам же ж цікаво, правда, де це відбудеться?

— Ти говориш так, мовби я вже все вирішив.

— Все вирішується само собою. Мені й не треба, аби ви вчинили це, довівши себе до стану розпачу. Я хочу, аби це сталося добровільно, з великої любові.

Там і справді був невеликий острівець із вербами, я його чудово знав, колись ми тут із Грицьком Чубаєм не раз влаштовували вечорові пиятики та нічні купелі при свічках. Чубая вже нема, але, може, дух його ще тут гуляє, на своїй рідній Погулянці, бо щоразу, проходячи попри його будинок, я відчуваю, як спогади миттю обліплюють мене, а ноги в уяві несуть на його подвір’я, руки розгортають віття винограду, з розчиненого вікна лине фантастичний спів Чеслава Нємена, а потім голос Грицька — без «привіт», «сервус», «честь» чи «здоров» — а просто з мосту: «О, зараз він буде співати на слова Норвіда. Ти чув коли-небудь баладу про генерала Бема?» — і я завмираю у своєму маренні в нього під вікном і слухаю Норвіда, а кінь генерала Бема нетерпляче форкає та ірже у мряці, вибиваючи іскри з-під копит.

— Хто тут живе? — отямила мене із задуми Мар’яна.

— Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особ-ливому.

— Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.

До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.

— Правда, тут гарно? — спитала Мар’яна.

— Тут фантастично, — пролунав голос Грицька Чубая.

Я роззирнувся і