Читати книгу - "Червоні хащі"

похоронний похід, штовхаючи візок зі Журбою. Матвіївна поклала йому на коліна пару пакетів із поминальним обідом і побігла наперед — стежити за рухом машини. А Григорій відразу взявся копирсатись у тих пакунках, аби з’ясувати, що саме нам зібрали на поминки.

Ну, добре хоч так: він принаймні замовчав, а то вже сил не було слухати ті теревені. Я ловив обличчям свіже повітря і знову думав про весну як про оптимальний час для смерті, коли сама природа ніби натякає, що в неї без тебе все буде в повному порядку, — не хвилюйся, мовляв.

Не знаю вже, що вони там учора пили і чим додавали, та Славентієві теж було поганенько. Його вели, взявши під руки, Глаша з Раїсою, а він робив вигляд, що це не похмілля заважає йти, а жалоба за померлою: щось там собі під ніс промовляв і дозволяв дружині витирати йому сльози носовичком — зовсім як дитині, котрій уперше довелося когось ховати.

Так під гуртове зойкання ми й дійшли до кладовища. Зінка відпустила таксиста, видавши йому пару пиріжків із пакунків, які відразу забрала у Григорія, щоби він чогось важливого не з’їв раніше від запланованого часу. Петрович поставив біля ями два табурети, на які обережно і встановили труну.

Нам, до речі, пощастило: яму викопали біля дороги, в кущах, а то там іще піди знайди прохід. Усі ноги переламаєш у тих суцільних, зі старими хрестами, могилах, серед яких майже не було доглянутих.

Якийсь місцевий мешканець сторожував там із лопатою, ніби тримаючи місце, щоби туди швиденько когось не приховали. Він страждав на асфальтну хворобу. Чолов’яга теж щось отримав од завідувачки і лишив Йосипові лопату, наказавши покласти її в кущах, а він потому забере. Старенький так хитро заблищав очима, що навіть я розумів: із лопатою цей чоловік може попрощатися. Йосип її обов’язково забере до будинку, ще й мінімум тиждень розповідатиме всім за обідом, який він молодець: подбав про шановне товариство і наколядував майже нову лопату — на потреби того ж таки шановного товариства.

Глаша з Раїсою притулили Славентія до дерева та до Петровича, наказавши останньому уважно стежити, щоби чоловік не впав, бо він сьогодні погано почувається, після чого постелили на землі старе простирадло і почали розкладати на ньому їжу: хліб, плавлений сир, ковбасу, малосольні огірки та цукерки з пиріжками, яких Матвіївна — треба віддати їй належне — наробила вдосталь.

Отець Віталій незадоволено поглядав на все це: мовляв, зарано, — треба ж спочатку поховати. Але тут дійшло до пляшок із горілкою, і погляд священика відразу пом’якшав. Він дочекався, коли всі займуть місця навколо труни, і почав другу промову — знову церковнослов’янською мовою, в якій часом траплялися знайомі слова, та не більше. Бодай сенсу тут не втратиш, а що ще треба? Тільки дотерпіти до кінця.

* * *

Священик говорив іще довго. У них, схоже, є часовий норматив для таких випадків. Нарешті він закрив свою книгу, відійшов убік, ближче до столу, а Зінаїда скомандувала всім іти прощатися. Жінки з готовністю заплакали, чоловіки тримались один за одного, вишиковуючись у чергу. Хтось цілував змарнілу на лиці покійницю, хтось торкався до її рук, решта просто зупинялася, вдивлялась у Криву, щось казала й ішла на розворот.

Коло зупинилося. Люди намагалися знову зайняти своє місце, але так, аби якнайближче до імпровізованого столу. Цей клопіт перервала Грузінка, відкоркувавши пляшку горілки і почавши розливати її у звичні пластикові склянки. Коли настала моя черга, я сказав, що не буду, та завідувачка мовчки впхала мені склянку до рук і рушила далі, по колу. Я вилив свою порцію в посудину Журби, той вдячно поглянув ізнизу, наче нещодавно побитий пес, якого нарешті пробачили й от-от збираються нагодувати.

Тим часом Йосип із Рибою закрили труну, забили цвяхи й опустили її в яму, швидко закидавши землею. Григорій трішки відсьорбнув, не дочекавшись тосту, і подав голос: «От іще з чим повезло, так це з земльой. Дощ уночі був, у м’якеньку лєгла». От що ти будеш робити з цими людьми? Будь-яку погоду прив’яжуть до сумної події і знайдуть плюси навіть там, де їх немає! Яму все одно вирив той місцевий, із лопатою, — а яка різниця, якою землею закидати могилу?

Акуратно прилаштувавши лопату за деревом, Йосип прийняв із рук Петровича свою склянку, витер піт і відразу ж почав урочисту промову, поки ніхто його не випередив. При цьому він чомусь дивився в очі отцеві Віталію.

— У нас тут лішній рот — как вистрєл в спіну, — чітко промовив Старенький. Священик збентежився і почав відходити до могили, щоби набратися там авторитету на правах святої людини, безпосередньо причетної до переміщення раби Божої Ганни Василівни Величко зі земного стану в небесний.

— Как вистрєл в спіну, — повторив Йосип, проводжаючи Віталія поглядом, — но лічно я с Крівой всєгда послєднім куском дєлілся. От, бивало, встрєчу ейо на корідорє, про Ющенку обсудім, а я і спрошу: «А ти обедала уже, болєзная, ілі на холостой желудок прєзідєнта трєвожила?». Било дєло, — реготнув Петрович, але швидко осікся під суворим поглядом Зінаїди, яка вже все розлила і протиснулася до епіцентру подій.

— Так, Андонєнко, мовчим і слухаєм. Ну що, шановні… Сьогодні ми проводжаємо в останній путь нашу сусідку, котра прожила у будинку… Дай, Боже, пам’яті… Майже десять год.

— Ого, — знову спробував підтримати розмову Петрович, але й цього разу наштовхнувся на погляд завідувачки, котра була налаштована рішуче:

— Так, дядя, не гавкай.

Покрутивши в руках скляночку, вона відірвала погляд від землі й почала розповідати. З’ясувалося, що вони з Кривою були з одного села — Софіївки, — і що мати завідувачки працювала з покійною на фермі й добре знала її родину. Крива жила з чоловіком, котрий був механізатором, дітей у них не було — Бог не дав, — але жили добре. Аж поки чоловік одного дня подав на розлучення і ще до вечора поїхав зі села. І надалі його ніхто не бачив.

Жінки знову зарюмсали, та