Читати книгу - "Червоні хащі"

Зінаїда продовжувала, не зважаючи ні на що. Так-от, через кілька років хтось із односельців дізнався від районного лікаря, що той тоді поставив чоловікові Кривої діагноз — онкологію. І виходить, що чоловік вирішив дружини не нервувати і просто поїхав звідти кудись помирати. Проте Крива все одно в те не вірила й усе його чекала. Навіть тут, у будинку, часто казала жінкам, що її чоловік має повернутися, й усе переймалася, що в неї зуби випадають і вона йому буде не до вподоби.

Грузінка випила, всі присутні мовчки зробили те саме, а за мить у сумну мовчанку втрутився Йосип. Закинувши за комір, він закусив пиріжком, поставив склянку на землю і сказав: «Тю, зуби — то нє страшно. Вот у меня случай бил…». Усі очікували на гнівну реакцію завідувачки, та вона тільки махнула на Йосипа рукою і відійшла.

Сконцентрувавши увагу глядачів на собі, Старенький почав розповідати свою чергову байку, — ніби в нас тут було змагання на найкращу історію з особистого минулого кожного з присутніх. Якщо стисло, то йшлося про те, як він в армії одного разу пішов із друзями красти персики і напоровся на охорону, яка їх добряче побила, внаслідок чого молодий Йосип втратив передній зуб.

Широко роззявивши рота, він показав місце, де той зуб колись був. При тому оповідач узагалі не соромився демонструвати це біля свіжої могили. Сенс історії полягав у тому, що Старенькому тоді вдалося приживити зуб на місце! Він нібито притулив зуба до ясен, прив’язав його ниткою до сусідніх і зробив собі з фольги щось на кшталт щелепної шини, яку тримав у роті цілий місяць, постійно мовчав (ото було, мабуть, свято!) і пив розчинену їжу через трубочку.

Так-от, зуб приріс на місце і пробув там іще років сорок, аж поки пішов разом із рештою. Спільнота заохала, а я собі думав: по-перше, де він, а де армія? А по-друге, чому всі зеківські фантазії відбуваються на півдні? Мабуть, це реакція на довге перебування цього прошарку на півночі, а відтак спроба якось досягнути хоча б уявного паритету?

Тим часом Петрович чвакнув щелепою і вийняв із рота штучні зуби — повний набір. Продемонстрував присутнім, поставив зуби на місце, клацнув ними і радісно загиготів: «От, як треба, все — й одразу!». Цей вираз він, мабуть, із якоїсь реклами поцупив, але я не міг пригадати, з якої саме. Телевізора я майже не дивився, тільки політичні шоу.

Бачити все те було гидко. Жінки присоромили балакунів і запропонували знову випити за Криву. За відсутності Грузінки наливала Матвіївна. Не дочекавшись своєї черги, я вирішив пройтися кладовищем, відпочити від цих людей. Але в той час мене вхопив за руку Журба і попросився зі мною. «По нужді треба…» — пошепки пояснив він причину, але терміновий поклик природи не завадив йому дочекатися своєї порції горілки і миттєво її спожити.

Ну що ти поробиш, якщо в цьому будинку престарілих побути наодинці неможливо? Як у дитячому садочку — навіть у туалеті не сховаєшся. Обов’язково хтось постукає і спитає, чому так довго. Я лишив Журбу за великою сухою вербою і пішов собі далі, потрохи роздивляючись цвинтар. Як у дитинстві, грався в таку гру — шукав тих, хто прожив найдовше.

Та знайшов тільки одну бабку, котрій вдалося протриматися до дев’яноста одного року, як Гриша голосно покликав мене до себе. І така в його голосі чулася тривога, що я поспішив до тієї верби. Журба вказував пальцем кудись убік, але там не було нічого, крім давніх могил, густо порослих реп’яхами.

— Що там?

— Лисиця, — тремтячим голосом поскаржився Журба. — А якщо бешена?

— Тут, окрім нас, скажених немає, — заспокоїв його я і ще раз подивився в тому напрямку. Анікого.

— Може, то собака?

— Та ні! Що я, лисиць не бачив? І дивна — шипить.

— Не бійся. Бродяга би її почув і шуганув би. То тобі здалося.

— Давай вертатися, — Григорій рішуче повернув візок передом до дороги і зрушив із місця. Ага, лисиця йому скажена! Та він боїться, що пропустить тост і втратить можливість урочисто висловити те, що запланував!

Так і сталося. Ми прийшли якраз у той момент, коли Глаша договорила, пригадавши, як Крива колись її зустрічала у будинку на правах давньої мешканки і допомагала облаштуватися. Поправивши на голові чорну пов’язку, вона прийняла склянку з рук завідувачки, котра теж повернулась, і запропонувала випити за добро, яке нам усім наробила Крива за всі роки.

— А как она мух ловіла? — втрутився Старенький. — Вжик — і нєма!

Мене це у будь-якому разі не стосувалося, та Журба миттю доєднався до розмови, набуркотів якихось дурниць про те, що Крива померла швидко, а це, вкупі з гарною погодою, означає, що Бог нею задоволений, після чого витребував і собі скляночку — як людина, котра теж сумує за покійницею.

Хитро поглядаючи на нього, Грузінка передала склянку і сказала:

— Григорію Петровичу, я відучора забуваю вам сказати, що друга частина грошей від німців прийшла на вас.

— Ти шо? — радісно озирнувся Журба, швидко ковтнув горілку, і настало йому відразу два щастя скопом.

* * *

Коли Німеччина почала сплачувати гроші колишнім остарбайтерам, раптом з’ясувалося, що їх було значно більше, ніж до того вважалося. Під час війни я був занадто малий, але пам’ятаю тільки одного односельця, котрий поїхав до Рейху, — причому за власним бажанням. А щойно почалися виплати, серед пенсіонерів здійнявся неабиякий галас: і той працював, і той.

Навіть у нашій школі двоє вчителів отримали компенсацію: трудовик Нечитайло та директорка. Проте ця пройда цілком могла й підробити документи, — їй то було завиграшки.

Журба був старший за мене, тому — теоретично — він міг і попрацювати на фатерлянд. Тут особливо дивуватися було нічого.