Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

— А давно вже грають?

Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.

— Добре грають, червоні перемагають, давно грають, — випалив він скоромовкою.

Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого «вольного». Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:

— Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?

— Мабуть, весело. А вам?

— А нам?.. Нам… теж весело… — враз розгубився Базилевич.

— Ну, і веселіться! — різко повернув до нього потилицю червоноармієць.

Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте «ха-ха-ха».

— Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! — тихенько вилаявся він.

Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.

— Щось вигадаю, — думав він дорогою. — Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.

Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.

— Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..

Що це? Вона стала сувора й холодна:

— Що ви хочете від мене?

Він мовчки подивився на неї і тоді тихо-тихо одступив крок убік.

— Дайте пройти! — Вона шарпнулась і влилась у натовп.

Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже — все. Не вернеш.

Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері — не заперті. Увійшов до кімнати. Все по-старому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?

І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:

— Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.

Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:

— Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…

Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.

Базилевич сидить в «одиночці», і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що ось-ось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке — контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, — розстріл.

Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з «них» лишився на волі?

«А все-таки я пропав», — подумав.

Опанувала тупа байдужість. Тут — тихо. Тут — в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде — ніде — про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: «роз-стріл». Це ж — знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у «будку», везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх — душать газом, угаром. І розстріл — це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це — дуже страшно!..

Схопився, сів на ліжко.

Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?

Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.

Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!