Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

class="book">Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: рип-рип, рип-рип!..

Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: «Ти, Володько, наш». О, та це ж зрозуміло — «наш»! Він — їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут — боротьба.

Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а «чиновничок», а всі «наші»…

Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: «А все хто? — Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь — і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…» Чиновничок зітхає й озирається навколо. «Піду, а то пташки мої плачуть голодні».

Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була — накласти на себе руки.

Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?

Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив — можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово — не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.

Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!

Приладнав пасок і зробив петлю. Перевірив на шиї: затягається легко. І враз здригнувся й утупив поширені очі в куток камери. Там, у кутку, він побачив округлу сітку тонюсінької павутини. Звичайна павутина і звичайний павучок. Але він нагадав Базилевичеві другого павучка. Він несамохіть пригадав золоту Зізіну брошку.

Де твій золотий павучок, Зізі? Де ти сама? І хіба ти, Зізі, не маленький мій і безумний павучок, і хіба не золоте твоє волосся?

Зірвав паска й кинув його додолу. Жити! На волю! Ех, жити б!..

О, яка радість! Про його не забули. Хтось лишився на волі й будує плани, працює над його визволенням. І всього одна маленька записочка, всього кілька слів, а скільки в них сокрито божевільного щастя!

Базилевич ще раз, і ще раз, десятки разів перечитує цю цидулку: «На допитах мовчіть. Над вашим визволенням працюють. Щосуботи ввечері наглядач ваш — друг. Про дальніше повідомимо».

І жодного підпису.

«Наглядач — друг». Так, сьогодні субота, і сьогодні від його одержав Базилевич цього папірця. Друг? Але який він мовчазний і зарослий. Він — страшний!

Через два дні нова радість, нова надія. Сьогодні на вартовім посту стояв… О, як розгубився тоді Базилевич! Як він схвилювався!

Це було дуже просто, занадто просто. Базилевич мав свою денну прогулянку, і коли повертав із неї, на головнім вартовім посту побачив Колю Шпака. В червоноармійській шинелі, з гвинтівкою в руках, він повільно ходив від одного ліхтарного стовпа до другого. І раптом повернув голову й подивився в бік Базилевича.

Коля! Це ім’я звучить тепер, як щось давно загублене, давно забуте. Коля Шпак! Адже ж колись, дуже давно, може, безліч тому років, були з ним в одному осередку, були гарні приятелі. У Колі була дружина, і звали її Наталя. Так, Наталя, Наталочка, Талочка. І от тепер знову зустріч. Така зустріч із Колею!..

Колю, Колю, ти ж упізнав мене, чому ж ти стоїш, і дивишся, і мовчиш? Так, це я — Базилевич, і я зараз ось тут у в’язниці, і ти, Коля Шпак, вартуєш мене, щоб я не втік. І… я почуваю, що мені не соромно тебе… тебе єдиного.

Що це? Ти зупинився й киваєш мені рукою? Так, ти впізнав мене, ти… вітаєш мене?..

Базилевич написав на клаптику старої газети: «В понеділок на варті стояв червоноармієць Микола Шпак, мій колишній товариш по комсомолу. Молю вас, спробуйте діяти через нього: може, швидше дійдемо мети». Через два дні клаптик передано через руки наглядача… кому? Сам Базилевич цього не знав. Йому тільки було відомо, що наглядач цей — друг, що хтось є на волі, що турбується за нього, за Базилевича.

Минуло дванадцять днів. Так, рівно дванадцять. Базилевич добре рахував їх, ці довжелезні, ці повні тривожного чекання, тоскні дні.

Дванадцятого дня була субота, і ввечері, вже після перевірки, цокнув «вовчок» у дверях камери. З тремтінням, із замиранням серця скочив Базилевич з ліжка. На нього дивилися глибокі похмурі очі з-під насуплених кострубатих брів.

Наш наглядач, друг! — упізнав він і похапцем підійшов до дверей.

Далі