Читати книгу - "раКУРС"

— Скажи, що ми тут будемо жити й дитина буде тут навчатися, але я гадаю, що вони вже не прийдуть. Що там у вас?

— І не питай! Біженців море! Обстріли, усе гримить, водогін перебили, тож воду носимо здалеку, немає світла й газу. Як добре, що вас тут немає! Якийсь Армагеддон! То біжимо в підвал, то повертаємось у квартиру. Не знаю, як ми тут виживемо.

Я чую, як мати намагається приховати, що плаче. Її голос повний відчаю. Мама ніколи не була такою.

— Мамо, ви всі зможете виїхати з Луганська? Зараз є така можливість?

— Можемо, але не поїдемо. Ми з твоїм батьком тут народилися, познайомилися, дітей виховували, а тепер кудись їхати? Кому ми потрібні й хто нас чекає? — говорить вона з відчаєм.

— Я чекаю, мої діти, — кажу їй. — Виїжджайте негайно, разом знімемо житло, якось переживемо важку годину.

— Ні, ми вже вирішили, що лишаємось. У багатьох квартирах побиті вікна, двері, звідти все виносять і ополченці, ласі до легкої наживи, і кадирівці, сусіди — і ті не гребують поживитися. Поїхати й усе покинути? Куди тоді повернемося, коли все стихне? Хоч і багатства не нажили, але все одно шкода. Ні, ми залишаємось. Тут хоч стіни рідні є, а там що?

— Будете охороняти речі? А якщо життя втратите?

— То хоча б житло вам лишиться.

— То хоч Солю відправте сюди, — прошу я маму.

— Сама з нею поговори. — Мама пішла передати слухавку сестрі, але в телефоні часто запікало, і я не змогла повторно з’єднатися.

Спроби поговорити по телефону з Андрієм, щоб дізнатися про справи в аеропорту, також були марними, не змогла додзвонитися й Сашкові. На душі було нагромадження суму, тож, коли Іра вклала дитину спати, я вирішила дати їй змогу відпочити й самій розвіятися. З дівчатками ми години зо три гуляли містом. У сквері знайшли лавку в затінку, купили морозива.

— Я не наїлась, — заявила меншенька.

— І я також, — одразу підхопила старша донька.

Не знаю чому, але я повелася на їхні прохання й купила їм іще по пачці. Того ж вечора Маринка почала кашляти й затемпературила. Я лаяла себе за ті зайві пачки морозива, яке в спеку вони швидко з’їли. Маринка відмовилася вечеряти, сказала, що в неї болить горло. В Іри були пігулки від застуди, і ми дали їх доньці. Коли я вкладала дитину спати, вона довго не відпускала мою руку.

— Мамо, ти не поїдеш від нас? — спитала вона вже із заплющеними оченятами.

Я поцілувала Маринку в щічку, погладила змокрілого від поту чубчика.

— Ні, сонечко, я буду з тобою, — пообіцяла я дитині.

До мене, як і обіцяв, прийшов Юрко. Він десь дістав мені милиці, і ми вийшли з лікарні. Знайшли місце, де можна було спокійно поговорити, сіли на лавку. До цього часу я не зміг додзвонитись у Первомайку й згорав від нетерпіння дізнатися, як там справи.

— Не терпиться дізнатися, що ти проспав, валяючись у реанімації? — усміхнувся Юрко й запалив цигарку. — Багато чого, Женько, змінилося.

— Не муч мене, розказуй уже!

— Навіть не знаю, з чого починати. Укри пішли в наступ, звільнили Сєвєродонецьк та Лисичанськ і впритул наблизилися до Первомайки. Там було так спекотно, що тобі не передати!

— І є руйнування в Первомайці?

— Не те слово. Не знаю, чи лишилися взагалі неушкоджені будинки, — мовив Юрко, озирнувшись. — Антон казав, що деякі квартали зрівняні із землею.

— Як? Як українські війська могли обстрілювати мирне населення?! — обурився я.

— А я тобі розкажу як, — стишеним голосом сказав Юрко. — Козаки розмістили свою артилерію посеред житлових будинків, ось і ловили отвєтку. Вони самі провокували укрів.

— Не можна було таке робити. А як же цивільні?

— Більшість виїхала. Місто називають Хатинню, бо руйнування страшні. У наших було достатньо і «Градів», і ПЗРК, і зеніток, і бронетехніки, тож вистояли, але якою ціною? Знищені школи, дитсадки прямими потрапляннями, нема води. Обстрілами був зруйнований завод, він залив річку мазутом.

— Як же вони там без води?

— Козаки набирають воду з озер і розвозять людям. У багатьох приватних садибах хоча б свої колодязі є, а багатоповерхівкам найтяжче.

— «Веселенькі» ти новини мені розповів, — сказав я після паузи.

Хотів і не міг уявити своє місто зруйнованим. Пам’ять уперто тримала спогади про тихе, спокійне й затишне містечко, де жили прості трудяги заводів та шахт.

— Кажуть, що лишилось у місті всього кілька тисяч жителів, — продовжив Антон. — Жодне підприємство, шахти не працюють, залишилися відчиненими лише кілька магазинів на все місто, але в людей нема грошей, та й купувати там нічого.

— Як же люди виживають?

— Комендант міста відкрив