Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

ній тримали свіжовідрізаний палець: кров заливала сорочку до пояса. Печать на скроні стовбурчилася потворним шкірястим наростом.

— Що це? — я вказала на кишеню його сорочки.

— Ти хто? — запитав він уривчасто. — Екстрасенс?

— Що у вас у кишені?

Він подивився на мене зі страхом. Тремтячою рукою потягся до кишені...

На його долоні лежав долар-одиничка. Надірваний край, чорнильна ляпка, — купюра бувала в бувальцях.

Амулет уп’явся мені в долоню. Я побачила істинну суть цієї купюри — вона була просочена кров’ю й кишіла червою.

— Що це?!

— Це мій талісман, — прошепотів він. — Подарунок. Приносив мені щастя. Пацанів перебили в дев’яності — а я цілий. Партнери розорилися в кризу — а я наварився... Це просто звичайний рваний бакс!

Він дихав крізь зуби — розумів, що це не звичайний бакс, хоч і рваний. Він відчував, що за річ лежить зараз на його долоні. Якби міг побачити — посивів би, напевно, водномить.

— Подарунок — чий?

— Мені заплатили, — повторив він уперто. — Чесно...

— Коли?

— Двадцять років тому...

— Не може бути, — вирвалося в мене.

— А тепер він хоче, щоб я повернув борг... Набігли відсотки...

— Хто хоче? Назвіть його ім’я! За що він вам заплатив?

Він дивився на мене хворими запаленими очима.

— Я продав душу, так? — запитав пошепки. — І немає порятунку, так? А Машенька в чому винна? Вона ні в чому... Я можу в пекло... А її ж за що?!

Дивитися, як ридає таврований пройдисвіт, було дуже страшно. Він підійшов до ліжка, на якому помирала його дочка, й опустився на коліна:

— Я не знав, я не знав, я не знав, що так станеться, що за мої гріхи розплачуватимешся ти, я не знав...

— Та все ти знав, не прикидайся, — сказав спокійний, майже веселий голос.

Я різко обернулась. Біля дверей палати стояв лікар у халаті й шапочці, у марлевій пов’язці, що закривала лице. У його руці, вибиваючись із загальної медичної картинки, виблискував здоровенний надкушений помідор.

Лікар причинив двері палати:

— Ти сам уклав угоду, ти обрав, як жити. Я на тобі чимало наварив, і ти себе не скривдив.

Він відтяг пов’язку з лиця вниз, на шию, і з насолодою відкусив од помідора. На лікарняну підлогу закрапав свіжий сік.

Я стисла амулет. Лікар був Тінню, і такою огидною, що я не готова була дивитися на неї довше секунди.

— Я тебе бачу! — вигукнула я.

— Привіт і тобі, Турук-Макто, — відгукнувся лікар цілком доброзичливо. — Що нового на Пандорі?

У людській подобі він мав вигляд доглянутого, в міру засмаглого, сухого й худорлявого чоловіка років тридцяти. Його відкрите лице викликало симпатію: пацієнти повинні такому лікареві вірити...

— Ти хотіла знати, за що я йому заплатив? За послугу. Дуже просту. Він зґвалтував у темному провулку одну надміру горду дівулю. Збив пиху, так би мовити. Я заплатив йому цим баксом — і ще удачею, безпекою, великою прухою на багато років. І як він розкрутився в дев’яності! Поки мутив свої справи, скільки людей розорив, довів до петлі, тупо замовив... А декого й сам придушив, було таке?

Чоловік у закривавленій сорочці застогнав.

— І мені з цього вигода, — знову заговорив «лікар». — Усі його жертви за двадцять років стали моїми жертвами. Він ніколи не замислювався, що сам — теж ланка в харчовому колі, хіба що жирніша... А ти, посвячена, як думаєш: він гідний жити?

Він втягував мене в розмову, і я виявила слабкість:

— Він — нехай, але дівчина ні в чому не винна!

— Вона його дочка, вона така сама, і ти це знаєш. Он двері, посвячена. Якщо ти зараз підеш — я вдам, що тебе не бачив.

Він смачно відкусив від помідора. Полився сік. Тоненько запищав медичний прилад біля ліжка — тривога, непорядок, біда, на допомогу...

Я вихопила з сумки пляшку молока, яку заздалегідь купила в метро. Цей прийом уже один раз спрацював, і спрацював чудово, то чом би йому не спрацювати зараз? Щосили я хлюпнула молоком у Тінь, що стояла переді мною...

Молоко хвилею вдарилося об лікарняну стіну й розбилося білою ляпкою. Там, де щойно стояв «доктор», уже нікого не було.

— Дитячий садок, — сказали в мене за спиною.

Він сидів на підвіконні за п’ять кроків од мене і демонстрував нудьгу. І тут мені вперше стало страшно.

— Твоя наївність межує з недоумством. Дуже шкода.

Він зіскочив з підвіконня й ворухнув пальцями. Ланцюжок мого амулета раптом сіпнувся на шиї — і стягся, врізавшись у шкіру, мов зашморг.

Я вчепилася в нього руками. Ланцюжок різав пальці й стискався дедалі тугіше. Від такого