Читати книгу - "Пульсари"

class="book">Ірина Олексіївна говорила про свою зустріч з Віталиковим батьком, отже, візит цей не був несподіваним. І все ж… Стримуване, притлумлюване, що так зненацька звалилося на Марію, зараз знову сколихнуло її, і їй захотілось кинутися до цього чоловіка, виплакатися разом з ним, пожаліти його і щоб він її пожалів — спільне горе в них, бо вони обоє зазирнули за межу буття, і чорна прірва поглинула частку їхнього життя. Це бажання було таким непереборним, що Марії коштувало великих зусиль стримати себе.

— Я прийшов, — казав тим часом гість, — щоб заявити… Щоб висловити… Одне слово, ведіть, подивлюся.

Жінки перезирнулися.

— Може, не варто?.. — після паузи мовила старша.

Та Мусієві здалося, що суд божий уже настав, тому сказав офіційно:

— Ви, громадянко Іванова, боїтеся, що переламаю всі ваші тартарари?

Чи то він мав на увазі апаратуру, яка десь там ув’язнила частинку плоті його дитини, чи в такий спосіб попереджав, що переламає оцим інтелігентним магдалинам кістки і викине в тартарари (із дебелою впорається, а на кволеньку й зважати нічого), — хто зна, що хотів сказати Мусій отим «тартарари». Він, було, вже й кулака стис, щоб показати, де вони обидві в нього. Але не сказав нічого, тільки зволожнілу долоню витер об плаща — жаль йому стало оцієї тендітної, зляканої, що відбатувала Віталикові руку, а тепер і в очі не дивиться. На злочин у неї, бач, сміливості вистачило, а як вину спокутувати, славна й хороша розкиселилась. Воно й не дивно. У чому там тільки душа її грішна тримається? Ваги живої в неї, мабуть, і кілограмів сорок не набереться. Отак придивишся, то не знаєш, кого й жаліти, — себе чи цю жаринку. Подмеш, а вона згасне.

— Я нічого не поламаю, я тільки подивлюся. То ж синова рука. Ви такий гріх узяли на душу…

Мусієві хоч і жаль оцих канарок, але й приємно, що вони його бояться. Аякже! На заводі Мусій — п’яниця, вдома — ледь не юродивий. Ото тільки в товаристві, що гуртується коло пивних автоматів, він відчуває себе рівноправним. Однак Мусій розуміє, що гуртуються там громадяни не вельми… А тут ось… Тут він зараз владика і суддя: захоче — покарає, захоче — змилується великодушно. І ще сказати: оці двоє, напевне, не тільки бояться, а й співчувають йому в горі. Бо хіба ж не заслуговує Мусій на повагу як великомученик, як людина, яка в такому запамороченні («прости, господи, мене грішного») не висадила в повітря, не відправила в тартарари всю оцю техніку з технарями, а гідно, без сліз та істерики, веде з ними ділову розмову.

— Я маю право побачити… Розумію, що не для забавки ризикнули ви на таке… Але знати, що тут десь тліє рідна вуглиночка… — Мусій, забувши про свою чоловічу гідність, зашморгав носом.

— Гаразд, — старша узяла його за лікоть і повела до дверей.

Перед порогом озирнулася й кивнула на аптечку в кутку. Молодша, зрозумівши цей жест, схопила ліки і теж рушила слідом. Так людство, спонукуване цікавістю, іноді зазирає в такі закутки природи, робить такі відкриття, од яких потім не має ні втіхи, ні зиску, ані рятунку…

— У нас заведено, Мусію Миколайовичу, — шанобливо сказала Марія, — у нас так заведено, що кожному, хто заходить до лабораторії, ми даємо валер’янки. Ритуал такий. Так що і вам доведеться…

— Спасибі. У мене не горить, — збрехав Мусій, приклавши долоню до грудей і подумавши, що, якби ці молодички спирту дали, ото б не відмовився, бо тіло все ніби напхане скляними осколками, аж кричати хочеться.

— Це обов’язково треба, — червоніючи й важко дихаючи, наполягала й Іванова. — Ми теж п’ємо, коли туди заходимо. Там, знаєте, випромінювання різне. Знайди, Маріє, інструкцію, бо товариш, може, думає, що ми його дезинформуємо.

— Та що ви, я вірю, — заспокоїв жінок Мусій, зміркувавши, що зілля ж, певне, розведене на спирту. Він узяв пляшечку й одним ковтком спорожнив її. Хекнув, утерся рукавом. — Не дивіться на мене так, любі-хороші, мене двадцять крапель давно вже не беруть. А як сьогодні, то й гіпноз з наркозом не подужають… — Мусієві треба було не тільки молодиць, а й себе переконати, що ніякий інсульт з інфарктом його не звалять, хоч сил у нього все меншає, і вже не знає, що дужче болить: душа чи тіло. Валер’янка нітрохи не допомогла — певно, водою розведена. Була б на чистому спирті — полегшало б, все-таки кубиків з тридцять ковтнув. Лише смердить. Навіть у сон не хилить. Тільки ніби чимось тупим б’є в потилицю. Даремно випив валер’янку: ще подумають магдалиночки, ніби я алкоголік. Потрібна версія.

— Я, милі-хороші, цієї валер’яни перепив і переїв, коли синхрофароскоп здавали, — почав складати легенду Мусій, — стільки, що аптекарям і не снилося. Я суп варив з її коріння. За мною коти бігали з усіх усюд — тільки, бувало, вийду на вулицю, так і нявчить якийсь, підошви обнюхує. Тож не дивуйтеся, що норму перебрав.

Здається, повірили. Принаймні перестали перезиратися. Й очі в старшої заблищали — не від сліз же.

— Вірте не вірте, я овочеве рагу готував з кореня валер’яни, коли синхрофароскоп здавали. Смак такий, що язик дерев’яніє. Державна комісія була дуже строга, я тоді й головного інженера частував, поки здали синхрофароскоп. — Внутрішній голос підказував Мусієві, що треба зупинитися. Бо не повірять. Синхрофароскоп — Мусієва вигадка, несподівана, але якась така мила, приємна, — може, від усвідомлення, що перед ним технічно безграмотні жінки. Чи хтозна від чого. Якби не горе в Мусія та якби не оця хвороба, що суглоби трощить і шматує тіло, то ще не такий протипожежний прилад він би сконструював. Сам директор при всіх інженерах розхвалив би Мусія на п’ятихвилинці. Хіба раніше не хвалили його за надгробки, хіба не дякували люди за добросовісну працю? Де воно все? Куди поділося?