Читати книгу - "Книга імен"

первосвященика, носив ім'я одного з дванадцяти племен ізраїльських і мав колір прапора, що майорів над стоянкою племені. Первосвященик надягав нагрудник щоразу, коли входив до Святая Святих. І знаєте чому? — Аві відповів на своє запитання раніше, ніж Девід насмілився висловити здогадку. — Тому що він уособлював увесь юдейський народ, нагадував Богові про дванадцять племен, благав милосердя Божого. І ще одне... — додав він.

— Вам відомий принцип спіритичних сеансів із розшифруванням слів по літерах? — утрутилася Йаель. Девід кивнув, і вона продовжила: — Нагрудник первосвященика був у Давньому Ізраїлі схожою дошкою з літерами, засобом спілкування з Богом. Коли Бог був задоволений народом ізраїльським, каміння яскраво виблискувало. Коли Ізраїль вів війну, а самоцвіти сяяли, це віщувало благословенну перемогу.

— Ось вам один приклад, — Аві вклав пістолет у кобуру. — Йаель згадала дошку спіритів. Знаєте, як саме вона діяла в біблійні часи? Люди приходили до первосвященика з питаннями, що адресувалися Богу. Аарон їх висловлював, а потім пильно вдивлявся в камені на нагруднику й називав імена Бога. При цьому літери на самоцвітах спалахували, і можна було вичитати Божу відповідь.

Девід завмер. Він пригадав момент, коли знайшов свій камінь після танення снігу. Агат виблискував так, що аж очі сліпило. Тоді він подумав, що то зблиски сонця. Тепер, усвідомивши слова Аві, він витяг із кишені обидва самоцвіти й почав вдивлятися в них.

Агат і бурштин. Нефталим і Левит. Зараз вони видаються зовсім буденними. Не світяться — і все-таки, а що як?..

— Я сам їх привезу, — сказав Девід. Він затис самоцвіти в долоні й упритул подивився на Аві.

— Ні... — почав був ізраїльтянин, та Девід перервав його:

— Якщо йдеться про містичні події, то тут я маю трохи більше досвіду, ніж ви. Саме я знайшов цей талісман, а судячи з того, що ви розповіли, на це мусила бути неабияка причина. Та й рабин Бен Моше недарма довірив їх саме мені — за мить до загибелі.

— Гадаю, Аві, він має рацію. — Йаель стала між чоловіками. — Девід знайшов Нефталим невдовзі після падіння, що спричинило в нього видіння. Самоцвіт чекав на нього. Навряд чи це простий збіг. Він володів агатом упродовж усіх тих довгих років. Йому судилося зберігати камінь, — наполягала вона. — Можливо, існує причина, про яку ми ще не знаємо.

Аві перевів погляд із Йаелі на Девіда й жорстко стулив губи. Кінець-кінцем, він здався.

— Може, у цьому й справді щось є. Ну, гаразд.

Він простягнув Девідові руку.

— Щойно відновлять електрику, я сповіщу вас про вашу пасербицю та про Персі Гаспарда. Хоч би аеропорт відкрили протягом доби. Час працює проти нас.

Розділ двадцять третій
ЛОС-АНДЖЕЛЕС

льберто Ортега був незадоволений. І це розлютило Рауля Ла Дусера.

Рауль не часто виходив із себе, але, їдучи з Софітела в найманому жовтому кабріолеті «файєрбьорд», він лаявся, як несамовитий. Першим було бажання просто кинути білий фургон, та потім він передумав: збагнув, що краще позбутися його в Лос-Анджелесі. Зараз він мав нову тачку, узяту напрокат на чуже ім'я. Копи ніколи не пов'яжуть його зі Стейсі Лахман.

Проте гнів Ортеги й досі бахкав у нього голові. «Він, бач, незадоволений. А я що, задоволений?» Рауль поборов бажання розтрощити «файєрбьорд». Натомість він увімкнув радіо на повну котушку, щоб прочистити голову.

Сьогодні все мало б іти як по маслу. Дівчисько вже було б у Долині Смерті, волаючи до койотів. «Паскудство. Іще один день... щонайбільше, два, — говорив він собі, — і цей смердючий Ортеґа вже не дихатиме мені в потилицю. Штат Арізона не такий уже великий, щоб дівчисько втекло вдруге».

Ортеґа все більше й більше нагадував Раулеві його діда. Прискіпливий, невдячний. Раніше, коли Ортеґа був Генеральним секретарем ООН, він щедро роздавав похвали, швидко просував Рауля по щаблях Темних янголів. А тепер, коли справа наближається до кінця, став сварливим, як лиха свекруха.

Я вколошкав безліч його ворогів, а тут одна дрібна похибка — і скільки погроз і попереджень! Нібито мене — найдосконалішого, найуспішнішого з усіх Темних янголів — не допустять у Ковчег! Тепер, коли вознесіння неминуче!

От тільки дочекаємося, коли Змій завершить свою роботу, знайде два останні імені.

І чого тільки той Ортега на мене насипався? Як я можу вбивати, доки Змій не скаже, кого саме?

Дівчисько в жодному разі не є проблемою. Те, що сталося сьогодні, — випадкова халепа. Рауль зиркнув на закривавлену пов'язку на руці. Таке начебто мале мишеня — а які гострі зуби! Проте виграла вона лише кілька зайвих годин свого життя.

І за них вона заплатить.

Задзеленчав телефон: надійшло текстове повідомлення. Знову цей Ортега зі свого палацу в Буенос-Айресі. Що ж, недовго йому радіти, хитрій паскуді. Рауль знав, що Ортега подався до Аргентини з єдиною метою — забрати дружину й дітей, щоб допровадити до Ковчега.