Читати книгу - "Книга імен"

class="book">Він прочитав повідомлення.

Зміна планів. Хочу особисто вивчити об'єкт. Привези її до тихої гавані. Неушкодженою.

Рауль заціпенів від такого повороту у справах. Тепер дівчисько потрібне їм живою? Яка користь може бути від неї — живої?

Чи не надумали вони доручити її вбивство комусь іншому?

Сердито стиснувши губи, він піддав газу в напрямку до штату Арізона. Ну, це ми ще побачимо.

Розділ двадцять четвертий
БРУКЛІН. НЬЮ-ЙОРК

дова рабина Цві Гольдштейна, тендітна, як молода лань, жінка, занурилась у своє горе. На вигляд їй було не більше двадцяти, втім, вона вже народила своєму чоловікові семеро дітей — за сім років. Найменша дитина, п'ятимісячна дівчинка, ще не могла зрозуміти, що означає сльоза, яка впала їй на жовтий бавовняний светрик. Не могла вона зрозуміти й того, що більше ніколи не побачить обличчя татка над собою, коли той благословляв своїх дітей на початку кожного шабату — дня суботнього.

Capa Лія Гольдштейн і її діти сиділи в напівтемряві свого скромного помешкання. Усі вони тулилися, мов пташенята, на тахті, з якої прибрали всі подушки. На полиці за ними горіла велика поминальна свічка в червоній склянці. Через аварію вона була єдиним джерелом світла в кімнаті. Поруч зі свічкою лежала купа молитовників, якими двічі на день користувалися чоловіки під час відправи в домі.

Так має бути сім днів, протягом яких найближчі родичі Цві Гольдштейна виконуватимуть обряди поминальної жалоби.

Коли Capa Лія дізналася про вбивство чоловіка, вона взяла ножиці й розрізала комір своєї блузи, а потім зробила подібні розрізи на одежині дітлахів. Протягом семи днів, що називаються шива, усі дзеркала в домі мусять стояти затуленими, родина має сидіти на низьких ослонах або на тахті без подушок, а батько та брати Цві не голитимуться.

Інші члени родин і друзі йшли нескінченним потоком підтримати сім'ю: хто їжею, хто молитвою, хто просто своєю присутністю. Девід і Йаель почувалися чужими в цьому морі щільного співчуття, утім, обоє розуміли, що їхнє вторгнення необхідне.

Коли племінниця Сари Дії забрала в неї дитину й примусила випити склянку соку, Йаель торкнулася руки молодої жінки.

— Місіс Гольдштейн, ми з професором Шепардом були в рабина Бен Моше, коли стався наліт, — промовила вона лагідно. — Нам прикро вас турбувати, але, будь ласка, приділіть нам трошки часу, можливо, це допоможе довідатися, хто спричинився до вашої тяжкої втрати.

Удова подивилася на них очима, сповненими болю.

— Ходімо зі мною.

Вона завела їх до невеличкого кабінету, заставленого книжками. Останнє світло згасаючого дня пробивалося крізь віконниці скромної, затишної кімнати, де пахло тютюном для люльки й засобом для полірування меблів.

— Мій чоловік — нехай спочине він із миром — проводив тут багато часу, читав, навчався.

Вона безпорадно озирнулася навкруги, ніби шукаючи те, що навіки зникло.

— Чим я можу зарадити?

Девід витяг із рюкзака карту Таро.

— Ця карта була серед речей, які рабин Бен Моше передав мені на збереження. Може, ви знаєте, чому він її ховав чи звідки вона взялася.

Capa Дія відсахнулася, коли Девід простягнув їй карту. Очі вп'ялися йому в обличчя.

— Вона віщує Смерть.

Жінка похитнулась і впала б, якби Йаель її не підтримала.

— Що ви маєте на увазі? — Йаель стривожено глянула на Девіда.

— Мій чоловік розповідав мені про цю карту. Рабин Лазар із Кракова надіслав її рабинові Бен Моше — хай благословенною буде його пам'ять — усього два тижні тому. Він сподівався, що рабин Бен Моше зможе дізнатися, хто саме замовив дві тисячі штук таких самих карт. — Губи в неї затремтіли, продовжувати їй було нелегко. — А ще — хто міг убити людину через друкарські форми.

— А кого вбили? — спитав Девід приголомшено.

— Друкаря. Друкаря з Кракова. — Capa Дія облизала пересохлі губи. — Його син був у дальній кімнаті, міняв фарбу на пресі, коли це сталося. Батько навчав його ремесла. Цві казав, що хлопчина чув суперечку між татом і якимось чоловіком — той говорив польською з сильним іноземним акцентом. Він пам'ятає того чоловіка: той заходив за два дні до інциденту й пропонував заплатити вдвічі більше, якщо друкар упорається за сорок вісім годин. А замовив він цілі дві тисячі карт.

У Девіда перехопило горло.

— Отже, залишилося ще 1999...

— А ви не знаєте, про що вони сперечалися? — спитала Йаель.

— Замовник вимагав, щоб йому віддали друкарські форми. Друкар відмовився, мовляв, він про таке й не чував. Той чоловік розлютився, наполягав на своєму. Тоді друкар перепросив і зайшов на хвилину до дальньої кімнати. Він відіслав сина додому, не хотів, аби той чув брудну лайку. Та не встиг хлопець вийти через задні двері, як пролунав постріл, — він побіг назад,