Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Земля Залізняка й Хмеля
Червень 1919 р.
Максим вперше жив на Чигиринській землі. Квартирувався він у Медведівці, в великій «штабній» хаті поруч з Уваровим. Селяни любили Чучупаку, тож кубанців прийняли, як рідних. Хазяйка смажила смачні пироги з капустою. Федір наказав платити селянам за хліб, молоко і м’ясо. Чучупака першого ж дня привіз цілий віз ще живих коропів і сомів, ловлених у Тясмині медведівцями. Розпоряджався дати козакам з припасів то здоровенького бичка на печеню, то сотню мішків борошна.
Дисципліна в полку Уварова була залізна. Поки червоні їм дали спокій, отаман відновив козацькі навчання. Якось Василь дивився, як закінчують вправи на лузі кубанські сотні. Стояв біля коня, примружившись, й про щось думав. Кубанці скінчили заняття в лугах за Мельниками, вишикувались колоною. Дехто сидів у сідлі по-чеченськи, тобто, боком «на одну ляжку», стьобаючи коня нагайкою через луку. Потерті, колись темно-сині шаровари, м'які козацькі чоботи. Бурки зв’язані в тороки, папахи, чорні бешмети, черкески, підпоясані у декого срібними поясами. Кавказькі кинджали й шаблі в чорних піхвах, вилинялі лампаси на шароварах й червоні башлики за плечима. У багатьох через плече торби — в них козаки носили хліб і набої. Під сідлом — вороні, булані й гніді жеребці, ставити кобил під сідло у кубанців вважалося стидобою. Коли з ним порівнявся перший сотник, Чучупака торкнув коня й виїхав перед строєм.
— Ану, братці, правду кажуть, що предки ваші — запорожці?
— Та правду, батько!
— Єкатєріна Сєчь разбомбіла, мать ейо так!
— Ану гайда, я вам щось покажу. Тут недалечко!
Максим їхав нарівні з отаманом. Ліси навколо вражали. В Яру росли величезні дуби й зеленокорі дерева, схожі на ясень, але з дивною «мармуровою» корою. В повітрі духмяніли кадило, азалія, великі галяви заросли хрещатим барвінком, брусницею, яскравіли й зовсім дивні квітки — отаман сказав, що це «орхідеї».
— Он там яри: Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький. Є ще Циганський, Гадючий, Червоний, Скорбний, Чернечий.
— Как у нас на Кубані! — раділи козаки.
— Старі люди кажуть, що довжина всіх ярів нараховує двісті верст! — кричав Чучупака кубанцям. Він мав щось собі на думці. — Он там є безліч могил, найвища гора — Великодня. На ній поховано прах Богдана і його сина Тимоша. А ще, кажуть, гетьманську скарбницю! А в тому краю — гайдамацькі криниці й урочища: Гута, Ратище, Гульбище, Склик, Буда.
— Любо! Наші названія! — кричали кубанці.
— А течуть у Яру двісті струмків, й найбільші з них — Чорнобривка, Осота, Сріблянка, Суботь, Холодна!
— Наші, кубанскіє! — казали козаки.
Під'їхали до величенької галявини, ліс розступився, й передні строї вражено вмовкли. Бо насправді то була не галява, а підніжжя величезного прадавнього древа, яке, мов стіна, перекривало весь простір. У верховітті його не було видно неба!
— Ану, хай злізуть з коня в кого найдовші руки!
Кілька козаків скочили з коней.
— Обхопіть дерево разом!
Підійшли десятеро найвищих, оточили дуба, взялися за руки. Дев'ятий до руки товариша не дотягнувся. Майже десять обхватів! Чучупака й собі зліз із коня, підійшов й обняв дуба десятим, притулився до теплої шорсткої кори щокою.
— Здрастуй, о Душа лісу! — прошепотів тихо. Потім відійшов й повернувся до сотень: — Братство! Цьому дубу півтори тисячі літ! Такого дерева нема ніде на Землі! Тисячу років тому біля нього стояв великий князь Святослав! Так само, як оце ви тілько, його обнімали Наливайко, великий наш батько Хмель, Кривоніс, Богун, Максим Залізняк! Вже тоді він мав тисячу літ! А отам в урочищі є дуб Максима Залізняка! А онде — тисячолітній дуб «Склик»! Біля нього гайдамаки давали клятву — всього п’ятнадцять десятиліть тому!
То все, хлопці, — наші славні предки! Наші з вами, козацькі! Зійдіть з коней, помоліться нашому Древу! Це — душа Русі! Душа України… Помоліться за Україну!
Сотні зійшли з коней, мовчки зняли шапки. Кубанці опустилися на коліна. Тисяча по-козачому коротко стрижених голів вклонилася перед велетом. Мовчки стояли, молилися про себе, ворушились губи в православній молитві. Ворушив вітер гриви козацьких коней…
Знав колишній грамотний вчитель, закоханий у рідну землю, унтер-офіцер кавалерії, а тепер — волею долі холодноярський отаман Василь Чучупака, як розворушити святу й дитячу козацьку душу…
* * *Червень 1919 р.
Розмістили уваровців частинами: в Мельниках, Медведівці, Головківці й Мотриному монастирі. За ті кілька днів, поки навколо панував спокій, Максим і сам оцінив велич Холодного Яру. В лісних масивах навколо Медведівки скрізь розкидані величезні кургани-могильники, німі свідки тисячолітніх культур: Трипілля, скіфів. Древні городища оточені височенними валами, які й тепер вражають уяву: тягнуться на десятки верстов. Руїни підземних пещер і церков, загадкові підземні ходи, отвори в які є в різних місцях. Найбільші городища — Скіфське і Мотронинське, розкидане на Мотронинському плоскогір’ї. В центрі городища й стоїть, власне, сам Мотронинський монастир.
Вражали круті схили плоскогір’я, вкриті дубовим лісом. Із цих високих схилів інколи даленіли навіть береги Дніпра, виднілись вежі Онуфріївського монастиря. Поля й луги навколишніх сіл. Погожого дня звідси було видко навіть Черкаси, до яких звідси добрих тридцять верстов. Це місто тепер хвилювало серце Максима. Десь там може бути Уляна. Однієї ночі Рудь з Тимошем хотів дістатись Черкас. Завадили червоні роз’їзди, й сміливці ледь не наклали головою… Душа хлопця рвалася в місто, він повинен був туди дістатись.
Попросив селян з Медведівки, щоб заїхали до шпиталю як базарники. Ті заїхали, сказали: нема твоєї красуні! Якась з сестер відкрилась козакам: як прийшли червоні — дівка зібрала речі й пташкою полетіла на Звенигородку. Максим зітхнув з полегкістю, значить — жива! А на Звенигорі він її обов’язково знайде! Дай тільки з червоними розібратись!
За кілька днів переозброїлись,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара», після закриття браузера.