Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Я любив цю атмосферу покинутості та занепаду: кривий сарай, проріджені ряди, хирлявий виноград. Відставив стілець від столу і, підклавши руки під голову, все більше сонний, дивився на ці навдивовижу занедбані пустирища, пам’ятник бездіяльності, роль, довірену злобивим садівникам — вітрові та спеці. Яка досконала вбогість.

Розбудив мене Феліпе, який зі страшенним гуркотом знімав з візка і тягав через поріг скриньки, бутлі та коробки з усім, що я замовив у Мільяреса; я розплющив очі, покрутив затерплою шиєю, витер губи, на яких досі відчував тонкий шар оливи, і підвівся. «Хав’єре, — сказав я собі, — на тебе чекає робота».

Хоча тоді я ще не мав ані найменшого уявлення, що мене насправді чекало.

Я стояв у кутку зали на першому поверсі, трохи відступив і відсунув від стіни диван, щоб його не захляпати; на долівку поклав старе шматиння з майстерні кнура, який, певна річ, ніколи не переймався тим, що щось може забруднити, закаляти, заялозити, запаскудити, змішати з болотом; цей усюди хляпав, бризкав, тримав три пензлі в одній руці, одним малював, двома іншими торкався то власного одягу, то картини, що сохла поруч; мати не пускала його з пензлем за поріг майстерні. Так вони про це домовились і, на превеликий подив, він дотримувався цієї звички аж до її смерті; лише потім знахабнів, розкладав мольберти або ґраверний верстат абиде; усе це потім треба було чистити, коли ми перебудували дім для молодих. Навіть та Вейсс не могла тримати його в руках, у Бордо все було заплямоване. Брудне.

Я зняв сурдут, закасав рукави сорочки. Вийшов на подвір’я і там розмішав у відерці воду з ґіпсом; не знаю, що старий кидав у штукатурку для фресок — він мав свій рецепт; я просто додав багато олив’яних білил, тих самих, які, на думку дядька, потруїли усіх тих хлопчиків і дівчаток із родини Ґойя, а їхніх невідомих братів і сестер перетворили на потвор і слизьке клоччя, що опинялись у закривавленій постелі; я хотів, щоб основа була світлою. А потім, за допомогою Феліпе, я заніс відерце, що раптово стало важким від матової білизни, яка пахла мокрою землею, — а тоді, немовби це була найзвичайніша річ на світі, намочив у ній широку щітку і затинькував від краю до краю широкий клин золотавого перкалю, всіяного дрібними квіточками. А потім другий. І знову пересування меблів — і далі. Я працював як божевільний, — а це ж лише початок, ніщо. Білі площини без жодного знаку, під якими досі вібрує невидимий, дрібненький візерунок. Букети троянд.

розповідає Маріано

Нас тоді не було в Мадриді, ми вирушили з Консепсьйон у коротку подорож, щоб подихати трохи великим світом; а отже, поїхали до Парижа. Людина, що не вистромлювала носа за Піренеї, не має поняття, як виглядає справжнє життя! Там посеред ночі світло, як удень; у нас, коли темному люду не сподобалися реформи міністра, який заборонив довгі плащі та сомбреро, за два дні було знищено чотири тисячі ліхтарів, які він наказав встановити по всьому місту, а гвардійцям вирвали язики, викололи очі і їхні відрубані голови носили по місту на палях, і кожна була у великому сомбреро. Дідусь був тоді молодий, але ми дотепер сидимо у тій самій темряві.

Ми грали — грали на повну силу: в карти, в кості, на скрипці, на віолі! Я бився на дуелі за честь Консепсьйон, вона була в захваті — доторкалася до мого шраму на стегні, як до священної реліквії. Ми накупили нот. Гайдн, Бетховен. Боккеріні начебто вже зовсім вийшов із моди; що ж, Париж диктує все, а мода не стоїть на місці тільки тому, що хтось за нею не стежить. Особливо гарне одне німецьке тріо, від Пробста, чудово видане, форма нот дуже виразна. Такого собі Шуберта, ор. 100 — вочевидь, плідний композитор, але більше його творів у них не було, начебто він уже помер, у рік смерті дідуся. Тільки подумай, скільки вже років минуло, а в мене досі перед очима пані Вейсс, яка каже: «Він помер, немов заснув… навіть доктор… дивувався, скільки… скільки він мав у собі сил… кажуть, що він не страждав, — і це падіння на зовсім рівній долівці».

Скрипка, віолончель і фортепіано — скільки в цьому шляхетної простоти; друга частина гарна, її ми вже репетируємо. Консепсьйон каже, що граючи її, вона відчуває в пальцях дивний струм, немовби занурює руки в месмерівський бакет. Дон Родріґо сміється з неї, але й він, коли отак проводить смичком по струнах, має стражденний вираз обличчя. За вікнами вже темно, три канделябри біля пюпітрів, чути кожен шелест.

Спочатку стукіт фортепіано — Консепсьйон. Потім дон Родріґо на віолончелі: там там татааа-дам, тара та-ра тааам, тата-дааам… Немовби щось стукає в наші життя, в моє життя. І не може ввійти. Але зараз вступає скрипка — я піднімаю смичок і чекаю на свій такт.

XXVIII
розповідає Хав’єр

Лише тепер, коли, терпляче працюючи цілі три дні, я покрив тиньком усі панелі між дверима й вікнами, коли побілив увесь цей миленький золотавий перкаль, на якому наполягала моя невістка, — почав замислюватися, навіщо це мені? Невже не можна було почати звичайною картинкою, стопа на півтори? Я сидів утомлений на табуреті, накритому старою шматиною, серед усіх цих меблів, які досі, здавалося, становлять певну непорушну єдність: довгий стіл і дванадцять стільців, укритих зеленим адамашком, кутові столики червоного дерева з мармуровими стільницями, секретер, що завжди стояв посередині однієї з довших стін… відколи борсук переніс сюди свою нору, вони мали свої постійні місця, їх завжди розділяли однакові відстані, як точки на мапі; однак з’ясувалося, що загалом незначним зусиллям можна було за один пополудень зруйнувати цю імперію старого манаття, кинути їм на голови — тобто перила, стільниці та вінці — купу старого ганчір’я і поглянути на них зовсім іншим оком. Ось і юрба жебраків, що бредуть до Сан-Антоніо-де-ля-Флоріда у день храмового свята блідим світанком (сонце