Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

вже сходить і стоїть низенько, а його довгі промені та довгі тіні перетинають усю кімнату; легко уявити собі, що саме світає, тільки з другого боку); їх аж трясе в очікуванні на милостиню; низенький столик — один із безногих ветеранів, який їздить на низькому візку; секретер — це сліпий товстун, що проводить через екран каміну худорлявого десятирічного хлопчика, якого вже привчають до професії. Безладна юрба, що поспішає на церковні сходи, призупинилась у захваті від темно-помаранчевого світла, яке виблискує понад будинками, і тепер гріється у промінні, бо хоча це й червень, ночі ще бувають холодними. Або родина, яка втікає із Сараґоси від французів. Диван — це віз із рештками скарбу, пограбованого вояками; коня застрелили по дорозі, тож запряженими йдуть два кремезні сини (це секретер; вони так близько, що зливаються в одне ціле), ззаду кілька стільців, молодші діти, худорляві бідолахи, що тягнуть немовлят, і бабуся, ще мусить бути бабуся. Згорблена. О, поставимо на столика табурет і накриємо його знову шматиною. А за пагорбом столика, в помаранчевій заграві, що йде від палаючого міста, стоять ще невидимі солдати, які їх усіх виріжуть.

Те, що здавалося таким гарним, святковий порядок вітальні, стоїть переді мною у відчаї і скиглить. Поскладай нас знову під стіни. Навколо столу. В куток. Тим, що завжди, не іншим. Але повернення в колишні кутки немає, Хав’єр улаштував невеличкий переворот.

Я міг собі заґрунтувати невеличке полотно. Або шматок латунної бляхи, залишилися ще мідні пластини старого; я міг би замалювати одну з цих пластинок, на яких він нашкрябав Disparates, але це ще якийсь час протриває, можна зробити відбитки й продати; я не буду викидати гроші у вікно, як Розаріо. Міг би — чому б і ні — замовити в дона Мільяреса полотно першого ґатунку, навіть не мусив би нічого з ним робити, вони б самі його мені прибили, приклеїли та заґрунтували, і ще й заполірували гладесенько й ручку поцілували. Таке, як мені потрібно, від маленького і до більшого — від тих довгих, ще порожніх фризів, що тягнуться вздовж обох стін вітальні. Але я волів забазграти перкаль, вибраний моєю невісткою. Я волів це зробити тут, де старий приймав своїх гостей, де я програв у карти так багато вечорів і мідяків — бо ми не грали на щось більше, ніж мараведи — і де мусив спостерігати, як ця змія Вейсс звивається навколо старого, щоб витиснути з нього все, що можливо. А тепер вони сюди приходитимуть — ті, хто вже помер, ті, хто не має змоги увійти сюди тілом, але духом поривається, і ті, хто входить сюди тілом і духом, щоб перекусити тут чогось свіженького й помузикувати, пограти в карти, випити, бо й пиття призначене для людей. І не підійдуть вони до якоїсь невеличкої картини, що висить на стіні, а хоч би й до великої картини, на всю стіну, і щось там мугикнуть; ні, вони опиняться всередині картини. Досить длубання — якщо Маріано запрагнув переробити звичайний будинок на глиняний палац, то нехай це буде палацом аж до кінця, як у герцогів Осунья, як в Альби, як у Ля Ґранха. Можливо, на ґобеленах я й не розуміюсь, але дещо гарне старий Хав’єр іще, мабуть, зуміє намалювати.

І сиджу я так, не зрушуючи з місця. Відчуваю запах тиньку, який засихає, немовби вологе нутро землі, де вже давно розклався батько разом зі своїм францисканським облаченням і ебеновим хрестиком, що його Ґумерсінда вклала йому в задерев’янілі пальці, разом із кожною намистиною вервечки — і приглядаюся до стін. Ті, що я заштукатурив першими, біліють; з них зникли сірі плями та патьоки, як із кістки, висмаженої під сонцем у зеніті; ті, що над ними я щойно працював — тільки гладкі, сірі площини в ґіпсових рамках. Найцікавіші — вчорашні: немовби на них щось уже було намальоване, але виблякло. Або було побілене, аби приховати соромливі сцени, огидні сцени, сцени, що викликають дрож і блювоту. Наприклад, жорстокого, глухого батька, який кидає прокльони, всієї гидотності яких він навіть, можливо, не усвідомлює, бо не спроможний їх почути, і похиленого сина. Ота пляма, отам — чи вона не виглядає як чудова хлопчача голова? Втиснута у плечі?

розповідає Маріано

Півбіди, якщо він розійшовся у вітальні; гірше, якщо візьметься за другий поверх і, не дай Боже, накаже Феліпе винести звідти інструменти. Або сам за це, грубань, візьметься, своїми пальцями, як сардельками, хапне скрипку Ґварнері, віолу Ортеґи — Тюхтію все може прийти в його головешку. За цим треба простежити, простежити за будь-яку ціну.

розповідає Хав’єр

Я просидів отак цілий вечір і нічого не вигадав, тож зайнявся тинькуванням ґобеленів у великому кабінеті на другому поверсі; колись вони там були гарні, відбиті з великих пластин ґобелени королівської мануфактури, суцільні полювання та пейзажі — одна з багатьох екстравагантних штучок, яку Маріано собі дозволив з нагоди шлюбу; він сам полював зрідка і досить стримано, але пам’ятав діда, в якого око відмовляло, рука тремтіла, і попри це він регулярно ходив «постріляти трохи, щоб не втратити навички» — тож замість самому ходити слідами старого, робити засідки на зайців і мазати, він купив ґобелени з мисливцем, який влучав у зайця з протилежного кутка кімнати. Але Консепсьйон вважала, що вони огидні, й купила якесь дешеве англійське паскудство, друковане валиком. Брунатний виноград на трельяжі. Велике брудно-зелене листя. Чи можна уявити собі щось огидніше?

Інструменти Маріано я волів не чіпати; оточив їх лише стільцями й іншими меблями, вони стояли так, як Наполеонові вчені й віслюки під пірамідами, і все заразом накрив; гора інструментів родини Ґойя, велика, кругла — скрипка та стільці заросли мохом, вітер наніс піску й землі всередину фортепіано та посіяв там буйну зелень, час перетворив деревину на порохно, а метал — на іржу. Я вже бачу, як через сто років після нас не зостанеться ані сліду, купка каміння. Засушена під сонцем цегла розсиплеться на дрібний пил, можливо, лише залишки монастиря, які Маріано наказав звезти для побудови романтичної руїни, будуть у дещо кращому стані — і якийсь дослідник ламатиме собі голову, що