Читати книгу - "Гордієві жінки"

тугою, як корчомахами, за роки поросло», – і такими примовками чоловікові вчинки виправдовувала.

Вона так хутко за ним на той світ пішла! Не спалося їй без Гордія, не ходилося по дворі, не сиділося перед телевізором… Не могла ніяк бути вдома сама, до чоловіка звикла, мов трава в землю, у його життя вросла. До нього й пішла. Ох, дивачка!

Лія теж потерпала від нерішучості, від власного смирення й покірливості. Плила за течією життя, нічим сама не керувала, нічого у своєму житті не підправляла, не корегувала. Одягала те, що давала баба Устя, вчилася там, де казав дід Гордій, ішла заміж за того, хто першим освідчився, мріяла про те, про що порадила мати Марія. Вирвана бадилина, яку вітер світами куди хтів, туди ніс… Мала би зрозуміти, що так не можна, але не розуміла, попри недитячий вік.

А Мія хоч і вдавала, що сама крутить-вертить життям, та насправді зважитися на якесь остаточне рішення не могла досі. Чого хоче і як хотіла б жити? Не відала. Руда вогняна іскра, що запалюється і згасає, вітрова донька, котрій не знати спокою, морська хвиля, що захоплює погляди, вершина гори, яку бажаєш підкорити. І все це – про неї одну, Мію-веремію.

Софія дістала найбільшу торбу, яку мала в антресолі, почала складати туди речі. За дві години повернеться Семен, і вона скаже йому про своє рішення. Він має її підтримати.

Холєра ясна, але все це так невчасно насправді!

Та вони викрутяться неодмінно. Знімуть десь житло й перебудуть певний час, поки батьки не врозумляться і не втихомиряться. Авжеж, вона готова із Семеном доглядати їх до смерті, але тепер, коли треба народжувати… Якщо вона ще трохи поживе в таких умовах, дитина взагалі може не народитися…

Тому вона мусить берегтися.

Бодай тепер.

Ніколи себе не жаліла, а нині зобов’язана.

Тим часом несамовита буча тепер уже зчинилася довкола її несподіваних зборів. Мати Віра винуватила в усіх на світі бідах-негараздах тоскне вічне безгрошів’я. Батько Віталій матюкався на абияку державу, що їй начхати на цвіт нації, вітчизняну інтелігенцію, розумних людей із вищою освітою. Донька Оля щосили репетувала і на матір, і на батька за те, що вродили її такою некрасивою, сплодили на світ на одні лише муки.

А Софія розговорилася сама із собою. Передусім диву далася, якою оманливою буває людська поведінка, якими неправильними бувають перші враження, коли «стрічаєш по одежі». Бо вона й подумати не могла, що зразкова й віруюча пара голубків, яка щоранку і щовечора поспішала до церкви, била поклони й цілувала ікони, поверталася додому й отруювала ненавистю все, до чого торкалася. Невже таке буває? Буває ще й не таке.

Спочатку залишитися Софію попросив Семен.

– Софійко, куди ж ми поїдемо?

– Куди-небудь.

– Отак, ні з того ні з сього?

– І з того і з сього, Семенку.

– Щоб знайти щось підходяще, треба якийсь час.

– Не треба.

– Як же ми, Софійко?…

– А отак, Семенку…

– За що ж ми житимемо?

– За щось житимемо…

– Так не можна.

– Не можна так, як є.

– Ну, потерпи хоч пару днів, поки я знайду, де жити…

– Добре, пару днів.

А потім донісся з-за дверей жіночий вереск:

– Вибирайтеся, позорте батьків! Мало нас намучили, то вже домучте до решти! Хай сміються з мене баби в церкві! Хай ще до батюшки дойде, шо діти од Плазунів пушли, дому покинули! Ідіте! Позорте батьків, як вони вам такії недобрії! Доведіте нас із дідом до смерти! Бо й так не прожили, а промучилися ось-до на чужині! – Свекруха Софіїна, що, цікаво й предивно, теж була не з місцевих і якраз допіру заговорила істинно по– поліському. – Ідіте всі, забирайтеся геть! – заридала.

І Софії знову стало жаль свекруху. Всоте, а може, і втисячне. Щоправда, досі вона ніколи не зважувалася на переїзд, а тут аж під горло підкотили й почали тиснути такі рішучі наміри.

Чи то дитинка її така неспокійна?…

«Два-три дні, – мовила про себе. – Якщо нічо’ не зміниться, переїдемо».

А Семенові вголос сказала:

– Постарайся за ці дні знайти якийсь куточок для нас. Будь ласка, – не повірила власному голосу. – Заради дитини.

11

Насправді одинокість приваблива. Спершу ти її ненавидиш, потім до неї звикаєш, а надалі вже без неї не можеш. Це як вловити кайф, наприклад, від куріння. Знаєш, що воно шкідливе, а любиш. І не покидаєш.

З одинокістю – так само.

Попервах вона справді смутить і напружує. Не влаштовує, бо як же так, що всі з кимось, а ти – сама?! Буває, вона набридає, дратує і тисне, як стіни малого й задушного приміщення. Буває, мучить і злить, іноді навіть лякає… Але часто заспокоює та веселить. І найбільше – задовольняє.

Бути одиноким не означає бути нещасним. Бути одиноким – означає мати себе для себе, а не для когось. Хіба це недобре?

Знати і чути себе в повноті – хіба то погано?

Оцінити себе самому, забувши оцінки чужі і колишні, – це ж так важливо!

Одинокість – це ти тут і вже там, це ти скрізь і ніде, це ти десь і в собі.

Ніби вітер.

Мія теж здавна вела щоденник. Як і Лія. Сестри не ділилися написаним і передуманим за день, але їхні слова щовечора кружляли довкола схожих тем, наче бджоли над одними й тими ж квітами. Дівчата не ділилися відвертостями, але відчували одна одну. Навіть якби не хотіли цього, то так би було, бо ж уродилися близнючками.

Лія відчувала, що Мію неспроста тягне в Крим, що тоді, у травні, коли поїхала вона на цілий день і ніч, то провела ту добу не сама, а з кимось. І те, що повернулася звідтіля сумною, не свідчило про помилковість її вчинку, радше про якийсь нездоланний тупик і безвихідь. Бо насправді саме з того часу всі навколо стали помічати отой звабливий блиск у Міїних очах. Вона привезла свій особливий блиск саме з Криму…

Тим часом Мія запримітила, що її сестра закохалася по-справжньому. Останнім часом Лія поводилася аж занадто задумано й неспокійно, почасти навіть знервовано. Вона накручувала метражі з кімнати на кухню, випивала подвійні порції чаю з чебрецем і м’ятою, рідше їздила на побачення з майбутнім чоловіком, а частіше спілкувалася з сусідами Айдером та Віктором.

А вчора взагалі не прийшла ночувати додому.

Що це з нею?

Для чого це їй?

Мія боялася за сестру, чи то пак за її серце. Бо добре знала, що, оселивши в ньому