Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

звернутися по допомогу до племені тубільців, яке обрало за свій тотем кенгуру.

— Саме це й хотів сказати Тоні, уживши вираз «плем’я людей-кенгуру», — підтвердив Бентлі.

— Пан Бентлі добре говорить, — підтвердив Тоні. — Мала Голова тепер уже знає, що таке «люди-кенгуру».

— Оскільки все вже з’ясовано, ми можемо рушати на пошуки племені «людей-кенгуру», — підсумував розмову Вільмовський.

Мисливці посідали на коней і виїхали з ущелини. Вони посувалися на північ уздовж низького пасма скелястих пагорбів. Спека дедалі наростала, тому довелося сповільнити темп їзди.

Через дві години Тоні завернув до ущелини, яка глибоко врізалась у пасмо пагорбів. Коні самі рушили риссю.

— Уже недалеко. Коні зачули воду, — повідомив Тоні.

Незабаром вони в’їхали на широку галявину. Серед кущів акації водніли примітивні курені тубільців, окремі стінки яких були зроблені з корт та гілок, підпертих жердинами з підвітряного боку. Скромна стоянка кочівників була розташована біля невеликого заглиблення, заповненого каламутною водою. З кола куренів підіймалась смужка диму з вогнища. Мисливців зустрів гавкіт собак.

Тоні затримався за кільканадцять метрів від селища, зіскочив з коня, спутав його й наказав своїм товаришам зробити те саме. Хоч коні витягали голови в бік води, Тоні не дозволив їх напувати. За прикладом провідника мисливці сіли на траві.

— Чому ми чекаємо тут, замість увійти в селище? — нетерпляче запитав Томек.

— Такий звичай австралійських племен, — пояснив Бентлі. — У Європі, якщо хочеш зробити комусь візит, ти стукаєш у двері його поменшання. Тут же сідаєш поблизу селища й терпляче ждеш запрошення.

— Дивний звичай, проте його ще можна зрозуміти. Але чому Тоні не дозволяє напоїти наших коней? — знову запитав Томек, дивлячись на коней, які витягли голови в напрямку води.

— Плем’я тубільців розташувалося біля ями з водою. Цим самим, за місцевими звичаями, вода стала їх власністю. Вода необхідна їм для збереження життя, тому треба почекати їхнього дозволу вгамувати спрагу й напоїти коней. Якщо хочемо жити з тубільцями в злагоді, ми повинні дотримуватися їх звичаїв, — відповів Бентлі.

Мисливці мовчки слухали ці пояснення. Адже успіх полювання в значній мірі залежав від успіху переговорів із тубільцями. Кілька хвилин Томек пильно спостерігав за життям селища, відтак знову сказав:

— Ці австралійці надзвичайно примітивні люди, коли навіть не вміють як слід будувати куренів! Адже щ їхні «будиночки» складаються лише з однієї стінки, яка нагадує похилений тин.

— Ах, Томеку! Ніколи не можна судити про корінних мешканців будь-якої країни, не враховуючи умов, у яких вони змушені жити, — обурився Бентлі. — Ну, візьмімо, наприклад, тебе: чи вдягнув би ти влітку хутро?

— А навіщо мені влітку вдягати хутро? — пробурмотів Томек, стенаючи плечима.

— Ага, от бачиш, влітку ніхто з нас не носить хутра. Австралія — жарка й дуже суха країна, тому корінні її мешканці ходять майже голими, і їм не треба, як нам, будувати собі будинки, котрі б захищали їх від холоду чи негоди. Крім того, вони належать до числа племен, які харчуються впольованою дичиною та корінням рослин. Якщо в даній місцевості вони вже не можуть знайти собі поживи, то переходять в інше місце, де її більше. Тож навіщо їм будувати міцні будинки, коли ні клімат, ні умови побуту цього не вимагають?

— Усе, що ви сказали, здається мені слушним, але вони могли б будувати собі курені зручнішими.

Розмова на хвилину перервалася. З кола куренів вийшов старий австралієць із зморщеним обличчям. Тоні підвівся з землі й, не поспішаючи, пішов до посланця. Вони зустрілися на півдорозі, посідали на землю й почали розмову.

— Про що вони так довго говорять? — поцікавився Томек.

— Плем’я «людей-кенгуру» через своїх представників погодилося взяти участь у ловах, але ввічливість вимагає тепер офіційно повідомити старійшину роду про мету нашого прибуття. Зараз ти побачиш результати цієї розмови, — повідомив Бентлі.

Незабаром тубілець попрямував до куренів, а Тоні повернувся до своїх товаришів. Він заявив, що старійшини племені прибудуть на раду.

У цю хвилину біля ями з водою з’явилася немолода жінка) Вона поставила біля води бляшане відро й зробила промовистий жест рукою. Тоні по черзі напоїв коней, після чого повернувся до мисливців, які очікувально дивилися в напрямку куренів. Через деякий час до них підійшло кілька австралійців. Обговорення питання про винагороду тубільців за участь у полюванні не забрало багато часу. Вільмовський зобов’язався дати їм трохи харчів і, крім того, кілька сокир, ножів та інших предметів щоденного вжитку. Він відмовився тільки дати горілку, пропонуючи замість неї живих кенгуру, які залишаться в улоговині після відбору для експедиції. Поговоривши між собою, тубільці прийняли цю пропозицію. Вони пообіцяли, що в облаві візьмуть участь шістдесят чоловіків і хлопців. Одночасно вони зобов’язались негайно вислати розвідників на пошуки великого стада кенгуру. Було вирішено розпочати полювання через два дні.

Повернувшись на ферму, мисливці побачили там уже два зібрані довгі легкі вози, що їх привезли з корабля в розібраному вигляді. Вози були вкриті брезентом, натягнутим на бамбукові жердини. У кожного воза мали запрягти четверо коней. Ще перед смерканням мисливці на вози повантажили скрині-клітки для перевезення кенгуру, відповідний запас харчів, а також намети та інші речі, необхідні для будівництва табору в степу.

До початку полювання в ущелині, на яку вказав слідопит, треба було влаштувати пастку, куди повинні потрапити кенгуру. Вже на другий день після повернення з розвідки валка возів у супроводі вершників залишила ферму Кларка з таким розрахунком, щоб найважчий відтинок шляху через степ пройти після заходу сонця. Завдяки цьому тільки після одного короткого перепочинку мисливці на світанку опинилися поблизу ущелини. Вони швидко вибрали місце для стоянки. Розташувавши вози півколом, у середині поставили намети й, стриноживши коней, пустили їх пастися.

Незабаром в ущелині закипіла робота. У найвужчому місці мисливці закопали міцні стовпи з гаками для дротяної сітки. Стовпи замаскували зеленню, з огляду на чутливість кенгуру, які могли б заздалегідь помітити небезпеку. Нарешті всі підготовчі роботи були закінченні. Залишалось тільки почекати тубільців, які обіцяли взяти участь у ловах. Вони не заставили себе довго чекати. Прибули цілою громадою й стали табором біля ущелини.