Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Втім, на другий чи третій день проблеми прийшли вже з іншого боку:

— Тут до всіх цілий день ходять і ходять, а ти хвостом мелькнула вранці — й аж тепер, уже далеко пополудні, приперлася! Що, не розумієш, як мені, старій, самій тут гірко?! Ніхто доброго слова не скаже! А лікарі!.. Вони на мене навіть не дивляться! Кажуть, що тут такі ліки призначають, щоб старі якнайшвидше вмирали. Ая-я![44] Мені вже зробилося набагато гірше, ніж удома!.. Забирай мене звідси! Я в цій лікарні не витримаю! Тут і здоровий би заслаб!

— Мамо, треба пройти весь курс лікування! — умовляю я. — Ще сім днів. Я ж кожен день навідую вас по два-три рази! А сидіти коло вас увесь час не можу: та ж я на роботі, хто мене відпустить? До інших пацієнтів узагалі лише раз на добу або й на дві родичі приходять — я ж бачила!

Мама дується, ображається, демонстративно витирає сльози:

— Файна донечка!

— Яка вже є! Додому не поїдете, поки не підлікуєтеся. Дивіться, ще скільки ліків не використано, скільки заштриків треба зробити!

— Навіщо? Аби я вмерла?! Вези мене додому, я тобі кажу! Уже вези, чуєш!!!

Та найстрашніше почалося тоді, коли мама стала сама собі діагнози вигадувати:

— Ні, це в мене не серце! Це щось із головою!

— Голова болить, бо у вас високий тиск, а тиск пов’язаний із серцем, — кажу я.

— Лікар сказав, що тиск — нирковий.

— Він мав на увазі нижній тиск. Щоб його зменшити, вам прописали сечогінне.

— А тепер я бігаю до туалету так самісінько, як тато: через кожні чверть години! — бідкається мама. — Долікували до ручки! Я так і знала, що тут мене угроблять! Я тебе попереджала!.. Від тих крапельниць я тут заробила ще й аденому простати!

— Та що ви таке кажете, мамо? — я вже й не знаю, чи мені сміятися, чи плакати. — Нема у вас ніякої аденоми простати!

— Ой, брешеш! Я знаю, що є. Мене не обдуриш! Що, неправда? Є в мене аденома простати, є! Тепер захочуть оперувати! Тобі, звісно ж, мене не шкода, ти погодишся — і все, мені фертик!

— Аденоми простати в жінок не буває, — терпляче пояснюю я мамі.

— Чому це не буває? У тата може бути, а в мене — ні?

— Мамо! Тато — чоловік, а ви — жінка. Якщо нема простати, то й не може бути тої пухлини, яка називається аденомою!

— Брешеш, як сива кобила! Я спитаю лікаря.

— Лікар буде мати з чого реготати!

— О, тут зі слабих ще й сміються! — ображається мама. — Як татка свого — то ти до професора возила, а як мене — то вмирай собі, мамо, від аденоми простати!

— Мамо, яким органом відрізняється чоловік від жінки?

— Ну, — зам’ялася на хвильку мама, — чоловік має… кукурудз!

— А простата відповідає за те, щоб той «кукурудз» уставав! У вас є чому встати?

— Безстиднице, ти з мамою про таке говориш!

— Я лиш пояснюю, чому у вас не може бути аденоми простати.

Через кілька днів лікар вичитує мені, що більше терпіти щоденних маминих повчань і докорів не може, й виписує її з лікарні. Прошу, щоб хоч курс заштриків пройшла у стаціонарі. Та лікар невблаганний: каже, щоб кололи маму вдома, бо в нього вже голова пухне від цієї хворої, а таких пацієнток у нього не одна й не дві — добра половина кардіологічного відділу. Забираю маму з лікарні. По дорозі додому маю співане й читане: і знущалися з неї медсестри й лікарі у тому шпиталі, і я належно не піклувалася, і про все Андрійкові розповість, як лише той приїде із Чехії… Ще б пак! Тільки чомусь навіть сповістити Андрія, що потрапила в лікарню, мама мені не дозволила: навіщо хвилювати любого синочка?

Після лікування жовтільниці в інфекційній лікарні я витяглася вгору, хоча стала худа-худюща, аж світилася. У третьому класі за першу парту вчителька посадила меншу від мене на зріст дівчинку, а я опинилася за другою. І все було би гаразд, але мама заповзялася щодня дорікати, що я, значить, стала гірше вчитися, якщо мене пересадили. Я ж училася, як навіжена, бо і вдень, і вночі мріяла про мамину похвалу, — та марно. Вдома на столі щовечора старалася розгорнути зошити на тих сторінках, де красувалися розкішні «п’ятірки» — у той час найвищі оцінки, та мама їх не помічала упритул. А може, їй було не до мене, бо знову завагітніла, і в нашій хаті почалися нові сварки, дорікання та плачі. До маминої хронічної істерики долучилася з докорами батькові ще й бабуся. Тато щодня вислуховував довгі нотації про те, що він й не пияк, а зовсім не вважає. Я з цих тирад нічогісінько не розуміла: до чого тут пияцтво?

Дядьки в сільському буфеті, я сама не раз чула, припрошували один одного причаститися «самогойдалкою» такими-от словами:

— Ти що, мене не поважаєш? Ага, поважаєш? Тоді випий!

Отож мені тепер почало здаватися, що мама й бабуся силоміць примушують тата пити горілку, раз кажуть, що він «не вважає», — хоч і жодного разу при таких балачках пляшки на нашому столі або в їхніх руках не бачила. Я дуже переживала, що через маму з бабусею мій тато зіп’ється, як Семенів старший брат Стьопочка, якого по-вуличному дражнили Цьопочкою. Отой Стьопочка, ідучи додому із сільської забігайлівки, що називалася «Ластівкою», але яку сільське жіноцтво перехрестило на «Сімейні сльози», любив посидіти в нас на окопі, підперши голову руками та хитаючись, як стеблина на вітрі, й розпачливо мугикати: «Шумєл камиш, дєрєв’я ґнулісь і ночька тьомная била…». Чому пиякам так подобається саме ця пісня? Таж вона про любов, а не про пиятику! Мабуть, тому, що їм теж «комиші»