Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

неясне, і я навіть не хотів передчасно…

— Розумію. А що, власне, сталося?

Коукол зітхнув і розповів про все, що трапилося з ним позавчора на набережній біля Карлового мосту, У ресторані «Під терням» і в будинку, де схвильований надпоручик військової авіації відвідав якусь Елу Вагантову…

— Бачиш, усе висить у повітрі, — закінчив старшина. — Можливо, це якась безглузда історія і на неї не варто витрачати часу. Але… — не доказавши, він почухав носа.

— Але ж… у тебе свербить ніс, га? — Войта підвівся й заклавши руки за спину, почав міряти кімнату кроками. — Слово честі, друже, мені здається, що тут щось є. Нарешті, — Марек зупинився, — цей блондинистий молодик, безперечно, гратиме роль у виставі. Спочатку до ресторану лазить Піттерман, а тільки-но він зник, починає цей.

Він ще раз подивився на обривки загадкової фотографії і спохмурнів.

— Не виключено, що це могло бути… Але з пальця нічого не висмокчеш! Треба йти і перевіряти, Стандо.

Войта сів до столу і взяв папірець, на якому перед тим щось виписав з телефонної книги.

— На сьогодні тобі вистачить оцього: я гадаю, краще починати розшуки в музеях, ніж по антикварних магазинах. Отже, іди насамперед у музеї.

Не реагуючи на посмішку старшини, Марек вів далі:

— У Празі сімнадцять музеїв…

— О господи! — застогнав Станіслав.

— Встигнеш ще знепритомніти. Таких, що мають експозиції старих монет, підраховано точно, колего, шість. Вони виписані тут. По-перше, склади список всіх працівників, що працюють у відділах нумізматики. По-друге, з'ясуй, хто з них мав на цьому тижні відпустку або, скажімо, був відсутній кілька днів! Не забудь про адреси. Ну і, звичайно, ніякого галасу! Ніхто з цих людей не повинен тебе бачити…

— Я піду одразу в управління, — буркнув Коукол, — а ти куди?

— Мені хотілося б оглянути карлінський ресторан.

Старшина ляснув себе по лобі.

— Зачекай, я зараз подзвоню панові Шматліку, ми ж домовилися з ним.

Станіслав набрав номер і, коли трубку взяв офіціант, бадьорим тоном повідомив:

— Це Їржичка! То що у вас нового, пане Шматлік?

Хвилину він прислухався, потім очі його неспокійно забігали.

— Ага! Гаразд, дякую, дякую!..

Поклавши трубку, Коукол схвильовано обернувся до Войти.

— Цей блондин з перснем саме там! Прийшов, каже, кілька хвилин тому.

Войта схопився.

— Піду подивлюся на нього! Зустрінемося ввечері, Стандо. Ось тобі ключ. — Він на мить замислився і додав. — Взагалі ти міг би жити у мене. Тахта розсувається, місця вистачить.

Коукол засміявся.

— Я вільний птах, чом би й ні?

— О, і зв'язок буде кращий! — Войта поплескав старшину по плечу. А коли Станда був уже в дверях, несподівано запитав:

— Ти в шахи граєш?

— Ні.

— Це погано, — насурмонився Войта. — Ну, біжи! Прошу тебе, на площі є стоянка таксі, скажи, щоб під'їхала машина!

Залишившись сам, Марек підійшов до шафи, відчинив її. На тремпелях висів найрізноманітніший одяг, від спецівок до фраків. Він нерішуче покопирсався в цьому гардеробі, потім швидко обернувся до телефону, розкрив довідник і повів пальцем по абонентах:

— Ваня… Вальтер… Валента… Вагнер… Вагантова Ела! Вулиця Соколівська.

Войта свиснув і енергійно набрав номер. Кілька гудків, потім у трубці почувся жіночий голос:

— Алло!

— Бухгалтерію, будь ласка! — попросив Войта.

— Це приватна квартира! — Трубка на тому кінці дроту лягла на важіль.

Марек повільно поклав свою.

«Значить, панночка Вагантова, чорнява красуня, яка справила враження навіть на такого знавця, як Коукол, вдома. Не працює?..»

В задумі він знову відчинив шафу і тихенько заспівав:

Перстенець — твій подарунок,

Я до часу збережу,

Як піду служить до війська,

Ним рушницю заряджу.

19

— Кави!

— Прошу!..

Пан Шматлік, спритно лавіруючи між столиками, повернувся з мідним підносом у руках так швидко, що здавалося, ніби все було приготовлено заздалегідь.

— Ще тістечка!

І це бажання було виконане негайно. Офіціант ще раз оглянув залу. Блондин уже зайняв своє улюблене місце в кутку і, як завжди, наскладав на стільці біля себе повно газет і журналів, позбиравши їх з усіх столиків. Молодик заховався за розгорнутий журнал, наче за мур. Як завжди в ранковий час, зал був майже порожній.

За одним столиком сиділа безбарвна блондинка, схожа на людину, яка чекає зрання поїзда, що має прийти опівночі, чекає і не може нікуди піти, боячись за чемодани. Жінку звали Юльча. Приходила вона, як правило, надвечір, а десь о десятій ішла, щоразу повторюючи одне й те ж: «Ну, я йду на службу, красунчики!» Досвідчений офіціант по тому, як Юльча носила сумочку, знав, що у неї за «служба».

Трохи поодаль розкошував над кухлем пива пенсіонер пан Колачек. Можливо, він куняв, а може, просто спостерігав життя крізь широчезне вікно. Цей сидітиме тут за сімдесят гелерів до пів на першу…

Пан Шматлік, спершись на стійку, розмовляв з товстим пивником, весь час поглядаючи на двері. Але Їржичка не приходив… Офіціант знизав плечима: це його справа!

На хвилинку забіг до ресторану перехожий. Випив кухоль пива і пішов собі. Похмура Юльча замовила ще один лимонад.

Через деякий час мовчазний гість у кутку постукав ложечкою по чашці; пан Шматлік знав, що це значить, і, не питаючи, приніс йому ще одну каву. Ставлячи чашку на стіл, він звернув увагу на те, що попільничка абсолютно чиста, і похитав головою: ну й звички, мовляв, у цього чоловіка! То цілих півгодини зовсім не курить, то смалить, припалюючи цигарку від цигарки…

Біля стойки почувся гомін, і офіціант поспішив туди.

— Привіт комунальнику