Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

class="p1">— Так, я знаю, — сказала пані Кекс.

— Мене звати Кошіль Бук.

— І це я знаю.

— Я чарівник, розумієте...

— Добре, тілько ноги витріть спершу.

— Можна мені зайти?

Кошіль Бук зробив паузу. Він повторив останні кілька реплік розмови у повній клацання контрольній кімнаті свого мозку. А потім усміхнувся.

— Правильно, — сказала пані Кекс.

— Ви часом не вроджена провісниця?

— Десь на десять секунд зазвичай, пане Буче.

Кошіль завагався.

— Ви щось спитать хотіли, — швидко сказала пані Кекс. — В мене голова розвалюється, як люди придумують питання, а потім умисно не задають, як я вже на них одповіла.

— Як далеко в майбутнє ви можете зазирнути, пані Кекс?

Вона кивнула.

— Тоді добре, — сказала вона, очевидно відтанувши, і провела їх крізь передпокій до крихітної вітальні.

— Бабай хай заходе, двері нехай лише ззовні будинку, а сам іде в погріб. Я не хочу, щоб бабай шастав по хаті.

— Трясця, я бозна-коли востаннє був у годящому льоху, — сказав Причепа.

— У мене там павуки, — сказала пані Кекс.

— Ого!

— А ви будете чашечку чаю, — сказала пані Кекс до Кошеля.

Хтось інший міг би сказати: «Я гадаю, ви будете чаю» або «Чи вип’єте чаю?», — але це було твердження.

— Так, будь ласка, — сказав Кошіль, — я б випив чашечку чаю.

— Не варто, — сказала пані Кекс, — од цього барахла зуби псуються.

Кошіль обмізкував це.

— Два шматочки цукру, будь ласка, — сказав він.

— Все добре.

— У вас тут гарне місце, пані Кекс, — сказав Кошіль, його думки металися, як несамовиті. Звичка пані Кекс відповідати на питання тоді, коли вони все ще формуються у вашій голові, стала б викликом для найжвавішого мозку.

— Вже годів десять як упокоївсь, — сказала вона.

— Е-е-е, — сказав Кошіль, але питання було вже у нього на язиці. — Сподіваюся, пан Кекс при доброму здоров’ї?

— Все добре. Ми з ним балакаєм при нагоді, — сказала пані Кекс.

— Прикро це чути, — сказав Кошіль.

— Все добре, як вам од цього попустить.

— Гм, пані Кекс? Мені це здається дещо бентежним... Ви не могли б... вимкнути... ваше провіщення?

Вона кивнула.

— Звиняйте. Звикла лишать увімкненим, — сказала вона. — Тут переважно тілько ми з Людмилою та ще Одна-Людина-Відро, — додала вона, — я знаю, що ви хотіли про це спитать.

— Так, я чув, що у медіумів є природні духовні провідники, — сказав Кошіль.

— Да ну? Який з нього провідник, то привид на побіганках, — сказала пані Кекс. — Я не заводжуся із усім тім барахлом як-от карти, сурми й дошки, затямте собі. І я думаю, що ектоплазма огидна. Я не терпітиму її в хаті. Не терпітиму. Нічим її не виведеш із килима, знаєте. Навіть оцтом.

— Треба ж! — сказав Кошіль Бук.

— Або іще завивання. Із тим я не маю діла. Або ця дурниця із надприродним. Це неприродно, то ваше надприродне. Мені сього не тре’.

— Гм, — обережно сказав Кошіль. — Існують люди, які можуть вважати, що бути медіумом це трохи... знаєте... надприродно?

— Що? Що? Нічо нима надприродного в мертвих людях. Яка дурня. Усі умруть, рано чи пізно.

— Сподіваюся, що так, пані Кекс.

— Дак чого ви хочете, пане Буче? Я не віщую, кажіть самі.

— Я хочу знати, що відбувається, пані Кекс.

З-під їхніх ніг почувся глухий удар і слабкий щасливий голос Причепи:

— Ого-го! Ще й щури!

— А я ходила розказать вам, чарівникам, — манірно сказала пані Кекс, — ніхто ж не слухав. Я знаю, що вони й не стали б, но мала спробувать, а то як би я знала напевне?

— Із ким ви говорили?

— З отаким-во здоровим, в червоній сукні, з отакенними вусами, ніби він намагавсь із’їсти кота.

— А. Архіректор, — рішуче сказав Кошіль.

— І ще тамички був один страшенно товстий. Ходив, ніби качка.

— Правда ж, як качка? Це був Декан, — сказав Кошіль.

— Вони назвали мене їхньою добродійкою, — сказала пані Кекс. — Сказали забиратися на всі чотирі. Не розумію, чого я маю бить ноги, щоб помогти чарівникам, які звуть мене добродійкою, коли я тілько хотіла помогти.

— Боюся, чарівники частенько не слухають, — сказав Кошіль. — Я ніколи не слухав упродовж ста тридцяти років.

— Чому ні?

— Гадаю, зі страху почути, які дурниці я сам верзу. Що відбувається, пані Кекс? Ви можете мені сказати. Я чарівник, але я мертвий чарівник.

— Ну...

— Причепа сказав мені, що це завдяки життєвій силі.

— Вона прибуває, тямите?

— І що це означає?

— Її більше, чим має буть. Це так, — вона непевно змахнула руками, — ніби щось лежить на вагах не порівну на обох шальках...

— Дисбаланс?

Пані Кекс, яка мала такий вигляд, ніби читала невидиме письмо, кивнула.

— Одна із цих штук, так... знаєте, бува, вона тілько трохи хилитається, тоді виходять привиди, бо життя вже не в тілі, но й не одійшло... узимку таке рідше буває, бо все ніби завмирає, а навесні оп’ять вертається... а деякі штуки його назбирують...

* * *

Садівник Академії Модо мугикав легку мелодію, поки котив дивну тачку, навантажену бур’янами, призначеними для купи компосту, у власний закуток між Бібліотекою і будівлею Магії високоенергетичних сполук[34]. В цю мить, здавалося, там відбувалося значне пожвавлення. Авжеж, це дуже цікаво, працювати з усіма цими чарівниками.

Командна робота, от що це таке. Вони стежать за космічним балансом, всесвітньою гармонією і просторовою рівновагою, а він наглядає, щоб тля трималася подалі від троянд.

Почулося металеве деренчання. Він визирнув поверх купи бур’янів.

— Ще одна?

Ще одна блискуча корзина з металевого дроту на коліщатках стояла на стежці.

Може, чарівники її купили для нього? Перша була досить зручною, хоча нею було важко кермувати, маленькі коліщатка, здавалося, намагалися роз’їхатися в різні боки. Потрібна була вправність.

Ну, ця штука має бути зручною для перевезення таць із розсадою. Він відштовхнув другого візка вбік і почув позаду звук, який, якби його довелося записати і якби він умів писати, напевно, записав би як «чвак».

Він обернувся, побачив найбільшу компостну купу, яка пульсувала в пітьмі, і сказав:

— Гляньте,