Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

що я привіз вам до чаю!

А потім він побачив, що вона рухається.

* * *

— Деякі місця також, — сказала пані Кекс.

— Але з чого б їй наростати? — сказав Кошіль.

— Це як гроза, тямите? Знаєте оце поколювання перед грозою? Це те, що зараз діється.

— Так, але чому, пані Кекс?

— Ну дак... Одна-Людина-Відро каже, що нічо не вмира.

— Що?

— Дурниця, не? Він каже, багато життів закінчуються, но не зникають. Вони просто лишаються тутки.

— Що, ніби привиди?

— Не тілько. Це ніби ставок. Коли ставків багато, то воно вже ніби море. Хай там що, привиди робляться з істот, схожих на людей. А не з капусти.

Кошіль Бук відкинувся на стільці. Йому привидівся широкий ставок життів, озеро, яке живиться мільйонами недовговічних приток, коли живі створіння добігають кінця свого існування. І життєва сила просочується із наростанням тиску.

Просочується, де тільки може.

— Як ви гадаєте, я зможу поговорити з Одним-... — почав він і зупинився.

Він підвівся і нахилився над камінною полицею.

— Як довго у вас ця штука, пані Кекс? — вимогливо спитав він, піднімаючи знайому скляну штуку.

— Що? Вчора купила. Ловкенька, еге ж?

Кошіль потрусив кульку. Вона була майже ідентична з тими під мостиною.

Сніжинки закружляли й осіли на витончену модель Невидної академії. Вона сильно йому про щось нагадала. Ну, очевидно, що будівля нагадала йому про Академію, але форма всієї речі, це була підказка, вона змусила його подумати про...

...сніданок?

— Чому це стається? — спитав він, наполовину себе самого. — Ці чортові штуки опиняються повсюди.

* * *

Чарівники бігли коридором.

— Як можна убити привидів?

— Як мені знати? Таке питання зазвичай не постає!

— Я думаю, роблять відправи.

— Що? Стрибають вгору-вниз, біжать на місці, якось так?

Декан був готовий до цього.

— Тут префікс «від», а не «в», Архіректоре. Я не думаю, що хтось міг би організувати їм, е-е-е, фізичні навантаження.

— Схоже, що ні, друзяко! Нам не треба, щоб тут гасав натовп оздоровлених привидів.

Почувся несамовитий зойк. Він відлунював між темних стовпів і арок, а потім раптово урвався.

Архіректор різко зупинився. Чарівники врізалися в нього.

— Звучало, ніби несамовитий зойк, — сказав він. — За мною!

Він забіг за ріг.

Почувся металевий гуркіт і щедра лайка.

Щось маленьке в жовто-червону смужку, із крихітними вогкими іклами й трьома парами крил, вилетіло з-за рогу й пронеслося над головою Декана, зчинивши шум, як циркулярна пила в мініатюрі.

— Хто-небудь знає, що це було? — слабко сказав Скарбій. Істота облетіла навколо чарівників і потім розчинилася в пітьмі над дахом. — І я б хотів, щоб він так не лаявся.

— Скоріше, — сказав Декан. — Ми мусимо з’ясувати, що з ним сталося.

— Точно мусимо? — сказав Верховний верховик.

Вони зазирнули за ріг. Архіректор сидів, потираючи литку.

— Який ідіот це тут лишив? — сказав він.

— Лишив що? — сказав Декан.

— Ця клята дротяна козлина на коліщатках, — сказав Архіректор. За ним із повітря матеріалізувалося крихітне пурпурове павукоподібне створіння і драпануло до тріщини. Чарівники його не помітили.

— Яка дротяна козлина на коліщатках? — сказали чарівники в унісон.

Ридикуль озирнувся на них.

— Я міг би присягнути... — почав він.

Почувся інший зойк.

Ридикуль схопився на ноги.

— Ну ж бо, хлопці! — сказав він, героїчно кульгаючи вперед.

— Чому всі біжать на несамовитий зойк? — пробурмотів Верховний верховик, — це ж суперечить здоровому глузду?

Вони чвалом побігли крізь криту аркаду у квадратне подвір’я. Округла темна постать скулилася посеред прадавнього моріжка. Пара виривалася назовні маленькими смердючими цівками.

— Що це?

— Це ж не може бути купою компосту посеред моріжка, правда?

— Модо дуже засмутиться.

Декан придивився ближче.

— Е-е-е... особливо тому, я впевнений, що це його нога стирчить з-під купи.

Купа крутнулася в напрямку чарівників, і з неї почувся звук чвак, чвак.

Потім вона рушила.

— Що ж, добре, — сказав Ридикуль, з надією потираючи руки, — у кого з вас, хлопці, зараз є при собі замовляння?

Чарівники знічено поплескали по кишенях.

— Тоді я приверну її увагу, поки Скарбій із Деканом витягнуть Модо, — сказав Ридикуль.

— Ох, добре, — слабко сказав Декан.

— Як можна привернути увагу купи компосту? — сказав Верховний верховик. — Не думаю, що вона в неї навіть є.

Ридикуль зняв капелюха й обачно виступив наперед.

— Купо лайна! — загорлав він.

Верховний верховик захрипів і прикрив рукою очі.

Ридикуль помахав своїм капелюхом перед купою.

— Сміття біорозкладне!

— Злощасний зелений мотлоху? — люб’язно сказав Лектор із Новітніх рун.

— Те, що треба, — сказав Архіректор, — спробуйте розлютити скотину.

(Позаду нього з повітря виник трохи інший різновид шаленої бджілки й драпанув геть.)

Купа кинулася на капелюх.

— Скирто гною! — сказав Ридикуль.

— О, отакої, — сказав Лектор із Новітніх рун вражено.

Декан і Скарбій поплазували вперед, ухопили кожен по нозі садівника і потягли. Модо вислизнув з-під купи.

— Вона проїла його одяг! — сказав Декан.

— Але він в порядку?

— Все ще дихає, — сказав Скарбій.

— І якщо йому пощастило, то йому відбило нюх, — сказав Декан.

Купа вчепилася зубами в капелюх Ридикуля. Почувся чвак. Гострий верх капелюха зник.

— Гей, там майже півпляшки лишалося! — загорлав Ридикуль. Верховний верховик схопив його за руку.

— Годі, Архіректоре!

Компостна купа крутнулася й рушила на Скарбія.

Чарівники позадкували.

— Вона ж не може бути розумною, правда? — сказав Скарбій.

— Все, що вона робить, це ходить колами й поїдає речі, — сказав Декан.

— Одягни на неї гостроверхий капелюх, і це буде член факультету, — сказав Архіректор.

Компостна купа погналася за ними.

— Я б не сказав, що вона повільно рухається, — сказав Декан.

Вони вичікувально глянули на Архіректора.

— Тікаймо!

Хоча більшість на факультеті були вгодовані, вони розвинули пристойну швидкість у напрямку критої аркади, відпихаючи один одного в дверях, затраснули їх за собою і підперли з іншого боку.

Дуже скоро по тому почувся збіса сильний удар з іншого боку дверей.

— Вдало спекалися, — сказав Скарбій.

Декан глянув униз.

— Я думаю, воно проходить крізь двері, Архіректоре, — сказав він дитячим голоском.

— Не будь недоумком, друзяко, ми всі