Читати книгу - "Історія Лізі"

І коли світло нічника було вимкнуте і в кімнаті стало темно, Аменда вимовила ім’я сестри.

«Ой, леле, починається знову, – роздратовано подумала Лізі. – Зараз знову доведеться мені вислухати обвинувальну промову, спрямовану проти доброго старого Чарлі. А може… я почую від неї про бул? Може, я дочекалася того, про що мені справді хотілося б поговорити?»

– Чого тобі, Мендо?

– Дякую, що ти допомогла мені, – сказала сестра. – Та мазь, якою лікар намастив мої руки, дає мені справжню полегкість.

І перекинулася на другий бік, відвернувшись від Лізі.

Лізі знову була вкрай здивована – невже це все? Схоже було, що так, бо вже за хвилину або дві дихання Аменди уповільнилося до глибокого рівного дихання сну. Вона ще може прокинутися вночі й захотіти прийняти тайленол, але цієї миті вона справді заснула.

Лізі не сподівалася, що їй так само пощастить. Вона не спала ні з ким від тієї ночі, коли її чоловік вирушив у свою останню подорож, і втратила цю звичку. Крім того, вона мала ще подумати про «Зака Маккула», не кажучи вже про Закового роботодавця, сучого сина, інкунка Вудбоді. Незабаром вона поговорить із Вудбоді. Уже завтра й поговорить. А тим часом їй не зашкодить провести кілька безсонних годин, можливо, й усю ніч не спати, провівши останні дві або три години в Амендиному бостонському кріслі-каталці, на нижньому поверсі… якщо, звичайно, вона знайде на Амендиних книжкових полицях щось варте читання…

«Мадам, ви будете розмовляти?» – подумала вона. – Чи не Елен Мак-Інн написала цю книжку? Звичайно ж, це був не той чоловік, який написав вірш про гармаша з фортечної башти…»

І на цій думці вона провалилася в глибокий і безтурботний сон. Їй не приснився чарівний килим-самоліт марки НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. І нічого іншого не приснилося.

13

Вона прокинулася в найглибшій канаві ночі, коли місяць сховався за обрієм, а години зупинилися. Лізі навряд чи й усвідомлювала, що прокинулася, або що вона притиснулася до теплої спини Аменди, як колись притискалася до спини Скота, і примістила свої коліна в заглибинах під коліньми сестри, як колись робила, коли спала зі Скотом, – у їхньому ліжку і в сотні мотельних ліжок. Який біс у сотні, у п’ятистах, а може, й у семистах, як не в тисячі, чом би й не в тисячі? Вона думала про були та про криваві були. Про ПеЗКаПеТе і, як іноді буває, коли все, на що ти спроможний, – це опустити голову й чекати, коли вітер змінить свій напрямок. Вона думала про те, що коли темрява любила Скота, то чому ця любов була справжньою і взаємною, бо він її теж любив; він танцював із нею в бальній залі років, аж поки вона не повела його в цьому танці з собою.

Вона подумала:

«Я знову про те саме».

І Скот, якого вона утримувала у своїй голові (принаймні, вона думала, що це той самий Скот, але хто знає?), сказав:

Куди ти йдеш, Лізі? Де ти зараз, люба моя дитино?

Вона подумала:

«Я знову в теперішньому часі».

А Скот сказав:

Той фільм називався «Назад у майбутнє». Ми дивилися його разом.

Вона подумала:

«То був не фільм, то було наше життя».

А Скот сказав:

Дитино, ти тримаєшся?

Вона подумала:

«І чому я кохаю такого

14

йолопа, – думає вона. – Він – йолоп, а я теж ідіотка, бо інакше не приділяла б йому стільки уваги».

Вона досі стоїть у дверях і дивиться на задній моріжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо він вийшов із кухні крізь двері чорного ходу й пішов через моріжок у темряву одинадцятої години ночі майже десять хвилин тому, і що він тепер там робить? Там немає нічого, крім живоплоту і…

Звідкись не дуже здалеку долинули до неї вищання шин, брязкіт розбитого скла, собачий гавкіт, войовничі крики якогось п’яного. Одне слово, всі ті звуки, які характерні для університетського містечка в ніч із п’ятниці на суботу. І вона вже зібралася гукнути його, але знає, що хай навіть вона прокричить тільки його ім’я, він зрозуміє, що вона вже на нього не гнівається. Не так гнівається, як щойно гнівалася принаймні.

Це правда, вона вже перестала на нього гніватися. Але річ у тому, що він обрав невдалу ніч із п’ятниці на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним і вперше по-справжньому спізнитися на побачення. Бо вони планували піти в кіно й подивитися фільм, який він дуже хотів подивитися, фільм якогось шведського режисера, і вона сподівалася, що він принаймні буде дубльований англійською, і їй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’їла легкий салат, коли повернулася з роботи, очікуючи, що після кіно Скот поведе її до «Ведмежого Барлогу», де вони з’їдять по гамбургеру. (Якщо він цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потім задзвонив телефон, і вона сподівалася, що це він, сподівалася, він змінив намір і поведе її на фільм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Бенґорі, на центральному проспекті (аби тільки не на танці у «Притулок», адже вона вісім годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повідомила, що «хоче поговорити», й одразу перейшла до суті, яка полягала в докорянні їй за те, що вона втекла до Невідомого Краю (термін Дарли) і залишила її, Аменду та Кантату давати раду всім проблемам (під якими вона мала на увазі їхню добру матінку, яка на 1979 рік стала гладкою матінкою, сліпою матінкою і – що було найгірше – слабкою на розум матінкою), тоді як вона, Лізі, «розважається там із університетськими хлопчиками». Ніби працювати вісім годин офіціанткою було відпочинком. Для неї Невідомий Край був піцерією за три милі від кампусу Мейнського університету, а «університетські хлопчики» – здебільшого тайцями, які не припиняли своїх спроб залізти руками їй під спідницю. Бог знав про її туманні мрії закінчити кілька курсів – можливо, навчаючись уночі, – але вони швидко випарувалися й розвіялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергії. Вона слухала гнівні тиради Дарли й намагалася її заспокоїти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець і вона, й усе закінчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через відстань сто сорок миль телефонної лінії та всю ту історію, яка лежала між ними. Це було те, що її бойфренд, безперечно, назвав би цілковитим паскудством, і зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як