Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— На жаль, цей дикун говорить справді дуже розважливо, — мовив Теоден. — І наші розвідники доповідають, що вздовж дороги вирито канави та наставлено паль, тож ми не здолаємо ворогів одним несподіваним наскоком.

— А проте ми мусимо дуже поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Ґâн-бурі-Ґâну не закінчити! — втрутився дикун. — Він знає не одну дорогу. Він поведе вас дорогою, де немає ям, не ходять ґорґуни, а тільки дикі люди і звірі. Коли народ із Камінних Осель був сильніший, він збудував багато шляхів. Порізав пагорби, як мисливець ріже тіло здобичі. Дикі люди думали, що він їсть камінь замість м’яса. Той народ ходив через Друадан до Раммасу з великими возами. Уже не ходить. Дорогу забуто, але дикуни її пам’ятають. Через пагорб і попід пагорбом вона веде, схована травою і деревами, поза Ріммоном до Діну й назад на вершницьку дорогу. Дикі люди покажуть вам той шлях. Тоді ви уб’єте ґорґунів і відженете погану темряву своїм блискучим залізом, а дикі люди зможуть спокійно спати у своїх диких лісах.

Еомер і король якийсь час перемовлялися своєю мовою. І нарешті Теоден знову звернувся до дикуна.

— Ми пристаємо на твою пропозицію, — сказав король. — Бо, навіть коли ми обійдемо вороже військо, це мало важитиме, якщо Камінне Місто впаде. Тоді нам не буде вороття. А якщо ми його врятуємо, тоді орківському війську буде відрізано відступ. Якщо ти будеш вірний нам, Ґâн-бурі-Ґâне, то ми дамо тобі щедру винагороду і ти навіки станеш другом Марки.

— Мерці не дружать із живими людьми і не дарують їм подарунків, — відказав дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді облиште диких людей у спокої в їхніх лісах і не переслідуйте їх, як диких тварин. Ґâн-бурі-Ґâн не заведе вас у пастку. Він сам піде з батьком людей, котрі їздять на конях, і, якщо він поведе вас неправильно, ви вб’єте його.

— Нехай буде так! — сказав Теоден.

— Скільки часу ми витратимо, щоб обійти ворога і знову повернутися на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти попровадиш нас, то нам доведеться їхати в темпі пішої людини, і шлях той — не широкий, — у цьому я не сумніваюся.

— Дикі люди пішки ходять швидко, — сказав Ґâн і махнув рукою кудись на південь. — У Долині Камінних Возів місця на шляху вистачить для чотирьох коней вряд, але він вузький на початку і в кінці. Дикі люди можуть дійти звідси до Діну за час від сходу сонця до його зеніту.

— Тоді перші вершники здолають його щонайменше за сім годин, — підрахував Еомер, — але всі вони дійдуть до кінця шляху приблизно за десять годин. Нас може затримати щось непередбачуване, і навіть коли ціле наше військо витягнеться в колону, то мине щонайменше година, доки ми вишикуємо його, зійшовши з пагорбів. Котра зараз година?

— Хтозна, — відказав Теоден. — Тепер панує суцільна ніч.

— Усе темне, так, але зараз не суцільна ніч, — заперечив Ґâн. — Коли сходить Сонце, ми його відчувати. А воно вже піднімається понад Східними Горами. На небесних луках народжується день.

— Тоді нам слід вирушати не зволікаючи, — мовив Еомер. — І все одно надія на те, що ми зможемо допомогти Ґондору вже сьогодні, тільки ледве жевріє.

Мері довше не слухав, а тихцем вислизнув звідти і побіг збирати речі, щоби рушати маршем далі. Це був останній етап перед битвою. Гобіт був майже певен, що багато хто з них її не переживе. Але потім згадав про Піпіна та про охоплений вогнем Мінас-Тіріт і відкинув свої страхи.

Того дня все було добре, роганці не бачили і не чули жодних ознак присутності ворогів чи того, що дорогою на них чекають засідки. Дикі люди виставили непомітний захист із ланцюга мисливців, тож ні орк, ані випадковий шпигун не дізнався би про похід до пагорбів. Що ближче рогірими підходили до обложеного міста, то тьмянішим і тьмянішим ставало світло, але Вершники — темні силуети людей і коней — все їхали вперед довгою вервечкою. Кожен загін провадив дикий лісовик, а Ґâн крокував біля короля. Вершники затрималися довше, ніж сподівались, і просувалися повільніше, ведучи коней та шукаючи прохідні стежки через густо зарослі лісом хребти поза табором до потаємної Долини Камінних Возів. Лише пізно пополудні перші роганці дісталися до розлогих сірих хащ, які простягалися за зверненим на схід краєм Амон-Діну й маскували чималий вільний простір у гряді пагорбів, що від Нардолу до Діну розбігалися на схід і на захід. Через те межигір’я колись давно стелився забутий путівець, який згодом знову завертав на кінну дорогу з Міста, що йшла через Анорієн: але тут уже впродовж багатьох людських поколінь панували дерева, тож путівець зник, розбитий і похований під багатолітнім покровом листя. Проте хащі подарували Вершникам останню надію на сховок, перш ніж вони відкрито вступлять у бій: позаду них лежали дорога та рівнини Андуїну, тоді як зі сходу та з півдня схили були голі й кам’янисті, а вивітрені пагорби збігалися докупи і вивищувалися, круча за кручею, доки перетворювалися на велетенські брили та виступи Міндоллуїну.

Перший загін зупинився, і, коли решта Вершників вервечкою вийшла зі западини Долини Камінних Возів, усі воїни роззосередились і подалися до таборів, розкладених під сірими деревами. Тоді король скликав на раду капітанів, а Еомер захотів вирядити розвідників, аби можна було наглядати за дорогою, проте старий Ґâн похитав головою.

— Не посилай Вершників, — сказав він. — Дикі люди вже побачити усе, що можна побачити в цьому поганому повітрі. Невдовзі вони прийдуть і будуть говорити тут зі мною.

Надійшли роганські капітани, й тоді з-поміж дерев нишком виступили інші постаті «духів», таких схожих на самого Ґâна, що Мері ледве міг відрізнити їх одних від одних. Вони звернулися до свого ватажка дивною горловою мовою.

І ось Ґâн озвався до короля:

— Дикі люди розповідати різне. Насамперед: будь обачний! У таборі по той бік Діну за годину ходи звідси є ще багато людей, — він махнув рукою на захід, у напрямку чорного сигнального пагорба. — Та між нами й новими стінами камінного народу немає нікого. Вороги дуже заклопотані. Стіни вже не стоять: ґорґуни розтрощили їх земним громом і булавами з чорного заліза. Вони необережні й