Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Закоłот. Невимовні культи

Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 87
Перейти на сторінку:
думки разом розвіялися, наче здійнятий із дна мул, віднесений потужною течією. Без жодного зволікання він переступив через згорілі останки, що лишилися після ченця, наче здолав якусь невидиму перепону, легку й тендітну, мов найтонкіше павутиння. І за цією перепоною його буття припинилося, розсипавшись на рівні частки, наче віддзеркалення, кожне з яких мало власну волю й власну долю. Особистий всесвіт, в якому існувало. Якусь коротку мить він сприймав їх усіх, наче був серед них одночасно, ніби сам був кожною із них. І навіть небуття було вже часткою його свідомості: він помер, спалений вщент поглиненим Піснею ченцем, він загинув, загризений у печері оскаженілим недолюдком, мізки якого википіли від доторку Давнього; він помер від власної зброї, яку так вдало підхопив у пітьмі той хлопчисько… Усвідомлення власного небуття було чи не найстрашнішим, що могло спіткати його. Ніколи він не відчував у Пісні нічого подібного. Може тому, що сам ніколи не міг помислити про таке — не вірив у смерть? Як можна вірити в те, чого нема? Бо це лише момент, єдина тоненька лінія, павутинка, перетинаючи яку знищуєш всесвіт? Бо як всесвіт існуватиме назовні тебе? Чи він справді може там бути, коли не буде твоїх очей, щоб звести той бурхливий, вируючий каос у єдиний впорядкований потік, що струменить лише в одному напрямку? Що стається з річкою, коли вона впадає у море? І якщо твій особистий всесвіт — то річка, чи є океан надвсесвітом… чи радше первородним каосом, до якого тимчасове упорядкування лишень повертається?

Тольґа бачив безкінечну чорноту. Чорноту, що поглинала сам його погляд — єдина справжня безодня, падіння без кінця… Істинне завершення всього. Бо час і простір, що є суть одне, насправді закінчуються лише в безкінечності.

І він дивився в безодню, і безодня дивилася в нього. Той, хто бився з чудовиськами, сам ставав чудовиськом… струменем абсолютної чорноти, що лине поза часом та простором….

— Прощавай, Бріджі, моя маленька понівечена лялечко…

О’Шонессі відштовхнула від себе Іву, сама пролетіла кілька метрів назад, підсвідомо загальмувавши змахом рук. Боген спостерігала за нею спокійно, без жодного натяку на глузування. Бріджит відчувала, як шалено калатає в грудях серце. Нудота гірким клубком підкотилася до горла, настирливо намагаючись вирватися назовні.

— Що відбувається? Що ти накоїла? — прохрипіла Брідж крізь стиснуті зуби.

Очі Іви сяяли тріумфальним полум’ям. Її мовчання було переможним, майже церемоніальним, наче відбувалося якесь урочисте богослужіння. Та перш ніж вона промовила бодай слово, Тольґа, мисливець Іхларської долини, щосили вдарив кулаком, в якому стискав руків’я килича, їй просто в зуби.

Яхцзи, скажений різьбяр, такий висхлий, що здавався сплетеним з гілля, відлетів від удару в інший кінець зали. У храмовій печері запанувала тиша, яку порушувало лише слабке, невиразне жіноче белькотіння. Яхцзи важко звівся, кривава слина довгою цівкою звисала з кутика рота. Очі різьбяра потьмарилися. Між ним і мисливцем підлогою качалася, звиваючись у корчах, жінка, вбрана у розшитий золотом та перлами фелон.

XIII

— Subete no hi wa hidesu…

— Перепрошую?

Декарт розвернувся до адмірала Окіти, який стояв позаду нього — занадто близько, щоб капітан почувався затишно. Це був його корабель, флагман — так, але його, тож розв’язання внутрішніх проблем було цілковито обов’язком капітана. Звісно, він не міг очікувати, що адмірал лишиться осторонь. Не міг навіть поскаржитися, що той втручається. Окіта Содзі просто мовчазною тінню перебував поряд із Декартом, уважно слідкуючи за його діями. Декарт навіть не пам’ятав моменту, коли саме адмірал приєднався до нього на мостику.

Тепер він просто спостерігав, як НРІ обробляє інформацію. Сухі п’ятивимірні матриці показників, жодного візуального чи звукового відображення. Абстрагування, що немов броня захищало від шокового удару паніки. Знаки та символи, на які холодний розподілений розум сатурніанської кішки перетворював живих і мертвих.

Перший спалах відбувся двісті тридцять сім хвилин тому, наприкінці офіцерської наради. В дев’ятому секторі окульт-техніки саботували роботу систем життєзабезпечення. Температура в секторі впала до тринадцяти за Цельсієм, вміст двоокису вуглецю зріс на вісімнадцять відсотків. СФБ викрила саботажників, які під час арешту вступили у короткий, але запеклий бій. Четверо зазнали поранень, двоє загинули, ще один наклав на себе руки, спаливши себе в зачиненій шафі керування.

Сто дев’яносто сім хвилин тому, доки тривав допит затриманих, заколотники заблокувалися у четвертому житловому габі восьмого сектору. Через саботаж системи керування дані з габу майже не надходили — допоки, сто вісімдесят дев’ять хвилин тому, не було відновлено систему спостереження. Вона зафіксувала завершення невідомого ритуалу, наприкінці якого ще чотирнадцятеро членів екіпажу перетворилися на смолоскипи. Але Декарта тривожило інше: керував ритуалом той, хто вже вважався мертвим — Мілош Вукмір. Щодо його особи не було жодних сумнівів, бо він перебував у точнісінько такому стані, в якому зник з моргу. Саме зник, бо сканери в певний момент просто припинили його фіксувати.

Сто тридцять три хвилини тому згорілі трупи з восьмого сектору, зібрані та замкнені в ізольованому відсіку, повернулися до життя. Принаймні, до якоїсь його подоби, демонструючи підвищену температуру тіла, прискорений пульс та ще декілька ознак, притаманних саме живому організмові. Четверо з них зникли з приміщення — так само, як до того Вукмір.

Сто вісімнадцять хвилин: космопіхів у повному складі піднято за червоним кодом. Усі сектори ізольовані, пересування в їхніх межах обмежувалося згідно з тактичними бойовими протоколами.

Дев’яносто чотири хвилини — перша аварія монорейки. Пожежа. Десятеро загиблих.

«Ви не контролюєте ситуації, пане капітане. Ми не контролюємо ситуації».

Вольфрам фон Зіверс також волів з’явитися перед Декартом у вигляді вервечки акуратних символів. Ця зручніша гросінженеру форма спілкування дозволяла йому розгорнути комплексне підґрунтя під кожним своїм твердженням. Наразі це був аналіз надзвичайних ситуацій на «Сінано» — з висновками про відсутність централізованого керування чи координації на цей момент.

«Цей заколот — результат спланованої таємної підготовки. Ми намагаємося наздогнати суперника шляхом, який він сам для нас обрав — і тому програємо. Всі наші заходи не дають можливості передбачити, де буде завдано наступного удару і яким саме він буде».

«Пропозиції, пане гросінженере, а не констатація. На неї я здатен і сам».

Звичайно, професор фон Зіверс мав пропозиції. І втілював їх у життя з максимальною швидкістю, часто просто ставлячи капітана перед фактом. Для цього патетичні сентенції йому не були потрібні.

«Вкотре наголошую: треба зупиняти сингулярний рушій, пане капітане, поки ми ще достатньою мірою контролюємо системи реактора та здатні його деактивувати».

Цифри, літери, знаки. Асемічне письмо там, де має міститися квантова інформація. Кістки черепа болять від брутального імпакту, народженого інфопотоком.

1 ... 37 38 39 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоłот. Невимовні культи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закоłот. Невимовні культи"