Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Декарт, позбавлений пристроїв для обробки такої інформації, морщить чоло.

Вісімдесят дев’ять хвилин. Перше збройне зіткнення. Близько двох підрозділів космопіхоти перейшло на бік заколотників.

«Я все ще не розумію, як це може допомогти, пане гросінженере».

Монітори вибухнули багатошаровими стосами інформації. Показники живлення рушія неухильно падали, і динаміка падіння була експоненціальною. Водночас зростали показники несанкціонованих переадресацій, нештатного використання енергетичних каналів — у значеннях достатніх, щоб живити цілі міста на Марсі чи Землі.

«Ми досі достеменно не з’ясували, на що витрачається відведена енергія. Але розуміємо, що для цього використовується підготовлена мережа. Я не можу назвати точної дати, проте за поточним станом можна стверджувати, що заколот розпочався ще на орбіті Марса».

У цей момент Декарт стривожився, що адмірал Окіта нарешті порушить свою мовчанку і стане на бік Зіверса. Можливо, він навіть хотів цього — так, хотів, щоб старший командувач визнав його, Декарта, помилку. Помилку, якої, за твердженням Зіверса, Декарт припустився ще до початку походу. Це було б принизливо, але принаймні зняло б з нього подальшу відповідальність. Але адмірал мовчав.

Найприкрішим у цій ситуації було те, що сам Декарт був твердо переконаний, що «Сінано» хочуть перехопити до входу в астероїдне кільце. Хоч би хто це був, заколот без подальшого абордажу загарбниками був безглуздою ідеєю. Хтось мав прийти культистам на допомогу. Хтось-таки мав… але хто і як?

«Тобто, пане гросінженере, ви стверджуєте, що хтось… якась структура щонайменше місяць хазяйнувала у зоні вашої відповідальності, а ви дізналися про це лише зараз?»

«Так, пане капітане».

Більше нічого. Спокій, з яким фон Зіверс визнав свою провину, провину, що означала не тільки кінець кар’єри, але, можливо, й ганебніше покарання, ошелешила Декарта. Справді? Наскільки ж катастрофічною є ситуація?

Під кінець цієї розмови, сімдесят дві хвилини тому, надійшло повідомлення про наступ заколотників на пускові палуби. Нападників було замало для повноцінної атаки, але елемент раптовості зіграв свою роль — дві палуби з восьми були захоплені. Інші тримали оборону. Сили КП було спрямовано на підтримку захисників.

Заколотники мали розуміти, що відстиковка з материнського корабля на сингулярній тязі була майже неможливою. І цей факт лише утвердив капітана в його переконанні.

«Винищувачі та штурмовики потрібні їм для прикриття ворожих кораблів. Щоб прорватися крізь ескорт, достатньо і невеликих сил — принаймні за наявності паралізованих ударних сил флагмана. Не зупиняти рушій! Чуєте, пане гросінженере? Підтвердити отримання наказу: не зупиняти рушій!»

Сорок вісім хвилин тому ще вісім підрозділів переходять на бік заколотників — за даними НРІ, не менше двадцяти восьми відсотків з них уже перетворені на циндру. Ще за двадцять хвилин циндри, що зникли з моргів, з’являються в чотирьох габах, розпочавши криваве побоїще. До моменту, коли там з’являються сили космопіхоти, сектор охоплений пожежами. Системи безпеки частково паралізовані. Критичні умови та загальна паніка змушують піхоту діяти жорстко, не розбираючись — хто чужий, а хто свій.

Декарт, спантеличений бездіяльністю адмірала Окіти, запросив дозволу повідомити Марсіанський штаб флоту про ситуацію на «Сінано».

Жінкувате обличчя адмірала зберігало незворушно-спокійний вираз.

— Ні.

Він уперше підійшов до адміральського містка, повільно опустився у командне крісло, поклавши на коліна церемоніальний меч. Його штаб, до того майже бездіяльний, напружено завмер в очікуванні наказів.

— Повідомити кораблі ескорту. Наказ готуватися до абордажу «Сінано». Абордаж планувати після виходу із сингулярної тяги та стабілізації курсу. Капітан Декарт — забезпечити точки стикування. Організувати оборону стикувальних палуб.

Саме в цей момент Вольфрам фон Зіверс, всупереч наказу капітана, розпочинає зупинку рушія.

Кораблі ескорту, більшість яких не мала власних сингулярних рушіїв, рухалися в похідному порядку, пристиковані до материнського корабля полями силової взаємодії. Тому зупинка головного рушія материнської групи була складною багатоетапною процедурою, яка відбувалася за санкцією командуючого групи (в цьому випадку — адмірала Окіти). Кораблі мали узгодити зміну курсів і гальмівні імпульси. Підготовка до такого маневру мала тривати більше трьох годин, а сама зупинка — близько восьми.

— Ініціювати аварійний протокол 48, — голос адмірала лунає спокійно, майже відсторонено, наче він очікував подібного розвитку подій. Бліде обличчя спалахує відблисками стереографічних символів, що заповняють собою простір адміральського містка. — Пане капітане, не скасовувати підготовки до стикування.

Декарт майже відчував, як заметушилися кубіти коду, що штормовими хвилями розходилися від НРІ корабельним простором-часом. Кіт ідентифікував особистість і повноваження адмірала, виділив пріоритетні завдання активованого протоколу та ініціював передачу інструкцій розподіленим системам керування інших кораблів. Усе це зайняло приблизно півтори наносекунди.

Протокол 48 регламентував послідовність операцій у разі аварійної зупинки рушія, що мали мінімізувати шкоду для материнської групи. Це потребувало майже всіх наявних ресурсів — не тільки материнського корабля, але й всього ескорту. Невиконання протоколу чи помилка у його виконанні могли призвести до зіткнень або й зміни курсу — аж до виходу з площини екліптики без можливості повернення через надмірні енергетичні витрати. Тому протокол 48 лишав мало можливостей для будь-яких інших дій. Найближчим часом годі було розраховувати на допомогу інших кораблів.

Бойня в охоплених пожежею секторах тривала близько сорока хвилин, коли з’явилися перші Вогняні вампіри. Вони виринули з охоплених полум’ям відсіків, неочікувані та майже невразливі для зброї космопіхів. Миттєва зміна балансу сил змусила лоялістів відступити, намагаючись закріпитися в незайнятих частинах корабля й організувати там оборону.

— Пане капітане, КП втратила контроль над пусковою палубою сім, — рапорт одного з офіцерів урвав роздуми Декарта. Він пробігся очима по матриці даних, зробив запити щодо стану в секторах…

— Ваша аналітика цілком підтвердилася, пане капітане, — промовив адмірал, змусивши Декарта здригнутися. Він озирнувся на командувача, зустрівшись поглядом з чорного безоднею холодних очей.

Адмірал Окіта Содзі вказав на стереограми:

— Зовнішнє вторгнення.

XIV

— Що ви тут робите?

Переляканий дівочий голос повернув Бріджит до тями. Вона кліпнула очами, намагаючись сфокусувати погляд. Скафандр окульт-техніка рожевою плямою затуляв поле зору. Чиясь рука в крижаній рукавиці трусила її за плече.

— Е-е? Що… що відбувається? — Брідж відштовхнула холодну руку. Чіткість зору поступово повернулася. Вона була у якомусь технічному коридорі, в самому нижньому, рясно забризканому кров’ю та блювотинням. Крізь візор скафандра на неї вирячилися перелякані дівочі очі.

— Я — Бріджит О’Шонессі, інспектор СОІ… Мене викрали… — вона відчайдушно намагалася відтворити в голові останні події, але найближче минуле було наче огорнуте густою імлою.

Дівчина мовчки дивилася на неї, ошелешена. Зустріти в технічному каналі напівголу, закривавлену інквізиторку…

— Мені потрібно… секторальне ФБ… у якому ми секторі? — думки Бріджит плуталися, раз у раз стикаючись з черговим провалом у пам’яті.

— В одинадцятому, — відповіла дівчина. Це було несподівано, але принаймні ця одинадцятка була першою прив’язкою