Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Хоча переможцем сьогодні однозначно був Петро. Нехай мимоволі, але кілька разів Настя натрапляла на його погляди. Він не помічав спроб Аліни притиснутися сильніше, поцілувати, приголубити, дивився на одну з метеликів, точно одночасно злостячись і відчуваючи огиду.

І цей його погляд змушував танцювати ще відвертіше, яскравіше, сильніше.

Він ніби кричав — 'як ти могла?!' І в Насті була відповідь. Могла. Могла приблизно так само, як він зміг її викинути. Викинути за бажанням Світлани, а потім і її, напевно, викинути з колективу, вже на прохання Аліни, а потім і подругу з дредами відправить у відставку, тепер уже за бажанням наступної, що гріє ліжко та інші горизонтальні поверхні, які сподобаються.

З кожним його новим поглядом, у Насті все сильніше клекотіла лють — він не мав права їй дорікати. Хто завгодно, але не він.

Довго душа поета не витримала. Веселощі в компанії не протрималися. Не протрималися настільки, що вони пішли вже через годину. Усі мовчки, тихо, без усмішок і жартів, тільки Аліна озирнулася вже біля виходу, знизила плечима.

Мовляв, вибач, але на війні…

Так, на війні буває по-всякому. Наприклад, гидко й боляче, приблизно так, як Насті було зараз.

***

— Що це було? — уже в коридорі Настю зловила Аміна, притримавши за лікоть.

— Нічого, — Веселова ж висмикнула руку, байдуже знизуючи плечима. Не вистачало ще перед сторонніми звітувати.

— Знайомі заходили, так? — друге питання змусило Настю зупинитися, обернутися. У ньому чомусь звучала зловтіха.

— Пішла ти… — кинувши прямий погляд в очі головному метелику, Настя попрямувала до своєї комірчини.

Правду кажучи, послати треба було не Аміну. Але їй можна було подякувати за те, що стало трохи легше.

Ще легше стало, коли Настя грюкнула дверима в комірчину, а потім штовхнула робочий диван робочими ж босоніжками.

Ну ось, найстрашніше сталося, чого чекати далі? Коли новина дійде до мами? Коли над Андрійком почнуть знущатися в школі? Коли він полізе через неї в бійку й розіб’є якомусь дурневі ніс? Коли бабки біля під’їзду вже офіційно стануть дивитися, як на сильно непристойну жінку?

Зло стягнувши із себе весь блискучий латекс, Настя влізла в джинси, улюблену футболку. Почула телефонний дзвінок, але навіть не полізла в сумку, вважаючи краще не дивитися, хто це.

Може, Пампушок із ще однією пропозицією, може, Петро, який прагне щось з’ясувати, може, Аліна — суто посміятися. Ну або Аміна, не чекала такого нахабства й тепер чекає, коли вона за це відповість. До біса.

Настя вийшла на вулицю, не відповівши на жодне звертання, вітання або прощання, розв’язала лямки рюкзака, дістаючи телефон. З’ясовується, телефонував невідомий номер. Якому йолопу захотілося телефонувати — було байдуже. Набравши номер таксі, Настя відійшла від заднього входу в будівлю, з тугою дивлячись на бетонну урну.

Вона вважала, що краще не курити, але зараз моторошно хотілося зробити пару подихів. Майже до смерті. Майже так само, як відмотати час назад і все переграти. Наприклад, помінятися з кимось із дівчат, не приходити сьогодні або зустріти Аліну раніше, і тут два варіанти: або відтягнути за волосся, що вона чесно заслужила, або в бісовий мільйонний раз пояснити всім, що Петро їй до біса не потрібний.

Не вартий він того, щоби спочатку випирати її з групи, позбавляти можливості заробити, а тепер ще і принижувати — привівши подивитися.

Ні, час однозначно потрібно відмотувати до того чортового моменту, коли вона соромливо усміхнулася, відповідаючи на питання Петра, чи не проти вона сходити з ним у кіно.

Від роздумів дівчину відвернув ще один телефонний дзвінок.

— 'Вас чекає біла Шкода, номер…' — до тротуару під’їхала вказана машина, Настя шмигнула на заднє сидіння, повторюючи водієві адресу.

Краєм ока вона побачила рух за вікном, але уваги на нього не звернула, як і на ще один дзвінок із незнайомого номера.

***

— Зупиніть тут, будь ласка, — дівчина випросталася на сидінні, уперше подаючи голос після десяти хвилин мовчання. Їхати пустим містом було добре, навіть тривога трохи забулася, з кожною хвилиною ставало все світліше. Кажуть же, що ранок покаже, що вечір не скаже, Настя дуже сподівалася, що так і є, що з остаточним наставанням ранку, стане легше.

Не бажаючи сперечатися, водій загальмував на узбіччі, взяв оплату, навіть усміхнувся сумній втомленій дівчині, не схожій на тих, кого зазвичай доводиться забирати з-під стін клубу, що не п’яній і не накуреній, просто сумній.

Настя ж провела машину поглядом, а потім засунула руки в кишені, повільно прямуючи до будинку. Вона вийшла всього за декілька кварталів від свого подвір’я, захотілося прогулятися, провітритися, подумати.

Наприклад, про те, що робити далі? Бігти й перед кимось виправдовуватися? Перед ким? Перед Петром, який сам же штовхнув її в метелики. Перед іншими, які нехай і не штовхали, але за цей час навіть жодного разу не зателефонували, не запитали, як справи? Або піти поплакати разом зі Світланою, яку, здається, чекає або вже спіткала та ж доля? Та й за що виправдовуватися? Невже це настільки соромно, ганебно, гидко й вульгарно, наскільки гнівним був погляд Петра? І взагалі, якого біса він так дивився? Яке має право засуджувати?