Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

А ще шкода, що зірвалася на Аміну. Та ж ні в чому не винна, і навіть не знає, просто під руку потрапила невчасно. Якби спробував би її зупинити в той момент хтось інший, точно так же дістав би. Будь-хто, хоч сам Імагін.

Настя минула арку, що веде у двір, попрямувала через майданчик в сторону свого під’їзду.

Дурниці… От чесно, дурниці все це. Що змінилося? Зовсім нічого. Вона не втратила довіру людей, чию довіру потребує, не впала в очах тих, у чиїх очах не хотілося б падати, так, не надто приємно… Але на цьому все.

— Насте, — коли її покликали, схопили за руку, потягнули в темряву іншого сусіднього під’їзду, вона навіть пискнути не встигла, а прийшла до себе, уже відчуваючи холодний камінь за спиною, і злий… злющий погляд навислого зверху чоловіка.

***

— Покидьок! — Настя штовхнула чоловіка в груди, не стільки, щоб відпустив, скільки висловлюючи все, що думає про нього. — Якого ти тут…

— Тихіше, — її рот накрила знайома рука, змушуючи замовчати. Настя спробувала смикнутися, але результат її не задовольнив — тільки стукнулася потилицею об бетонну стіну, руки ж нападник не прибрав. — Тихіше, не кричи.

А вона й не планувала кричати — хіба що буцнути пару разів, заїхати в пах, стукнути по голові, роздряпати морду, кричати — ні.

— Ммммм, — ось це вона і спробувала сказати, вийшло… не дуже розбірливо.

— Так ти в нас тепер так танцюєш? — коли Петро відчув гострі зуби на подушечці пальця, зашипів, вирвав руку, але не відійшов, навіть навпаки — втиснув Настю, яка намагалася опиратися, в стіну за спиною.

— Відчепися, ідіоте! — Петро дістав заслуженого стусана під ребра, якого стійко витримав. Жилавий, зараза, але сильний.

— Що ти там робиш, Настусю?

— Не твоя справа! — і ще один, і ще, а хлопцеві байдуже. Перехопив руки, притиснув до тулуба, і дивиться… дивиться так, ніби вона дійсно мусить перед ним звітувати. Ось тут, зараз, правдоподібно, інакше… інакше вб’є, цілком законно.

— А чия? Тебе туди коханець якийсь прилаштував? Хто? Якийсь товстун із корпоративів? Вони вічно на тебе дивилися, потім підходили, пропонували за дівчинку певну плату… А я завжди тебе рятував. Зрозуміла?

Зараз його одкровення були байдужими їй. Якби зараз він зізнався у коханні, Насті було б наплювати. Вона могла думати тільки про те, з яким задоволенням заїде по морді ідіотові, коли той її відпустить.

— Іди до своєї Світлани, покидьку. Або до Аліни! Або хто в тебе зараз? Їм і влаштовуй свої сцени, а мене відпусти, — нова спроба скинути із себе руки чоловіка закінчилася приблизно так само, як минулі, він притулився ще ближче, коли здавалося — ближче не буває.

— Пробач, я ідіот, — а те, що сталося далі, змусило Настю перестати опиратися. Просто застигнути, не розуміючи, що відбувається.

Ще секунду тому злий, сильний, лютий, він раптом обм’як, послабив захват, опустив голову на її плече, притулившись носом до шиї, а потім прошепотів:

— Як же я сумую, Настусю. Не уявляєш, ти мені вже навіть снишся, прокидаюся, а тебе немає… І зателефонувати не міг, думав, не пробачиш, що вигнав, а це все вона… Я не хотів. Чорт, дурнем був. Думав, що закохався у Світлану, а насправді — так, цікаво було, а виходить, що через неї, ось так із тобою… Пробач мені, маленька. Пробач, будь ласка. Я коли тебе сьогодні побачив… Я думав, очманію від ревнощів, ти там… і вся така… — Петро стиснув Настині зап’ястя до болю, а коли дівчина засичала, швидко відпустив. — Вертайся, Настусю, повертайся до мене, до групи повертайся, хочеш, діток своїх забирай, а Світлану… Я всіх вижену. Кого хочеш? Хочеш, Аліну? Кого вигнати? — він знову навис, дивлячись в очі навпроти.

— Себе вижени, — у холодні, повні, якщо не відрази, то жалю, а ще нерозуміння. Настя не розуміла саму себе. Не розуміла, як могла тремтіти від дотиків цієї людини, бажати його уваги, пишатися тим, що він із нею…

— Настусю…

— Відійди від мене, Петре. Нудить від тебе, — вивільнивши руки, Настя спробувала штовхнути його в груди, але він, трясця його матері, знову пручався.

— Ну що мені зробити, щоб ти пробачила? Що?

— Та відійди ти від мене просто! І все! — чомусь не хотілося кричати. Не хотілося, щоб хтось став свідком сцени, щоб усі говорили, щоб засуджували, тому говорити Настя намагалася тихо. Тихо кричати дуже складно, але вона робила саме це.

— Не відійду, поки не скажеш, що пробачила, що повернешся… — Петро спробував погладити дівочу щоку, Настя сіпнулася, ухиляючись.

— Нікуди не повернуся. Ні до тебе, ні в групу. Вигнав — насолоджуйся. Розважайся з тими, хто гарніші, а потім виганяй, щоб трахати нових або повертатися до добре забутих колишніх.

— Настусю…

— Нудить від тебе, розумієш?! — не витримавши, Настя зірвалася-таки на крик.

— Я виправлюся…

Хотілося завити. Або вбити йому в голову кувалдою те, що розуміла і вона, і він. Не виправиться. Сьогодні заграла гордість, ревнощі, дурість, а завтра емоції стихнуть, навколо знову будуть Світлани, Аліни, танці. А головне — він уже давно не потрібен Насті. Тепер Петро — не більш ніж помилка юності.