Читати книгу - "Неідеальна потраплянка, Ліра Куміра"

Розділ 22. Обід чи вечеря? Чому, Христино?

Прокинулася я в чудовому настрої, сповненою сил і готовою до нових звершень. Давно вже не відчувала такої легкості. Я встала, і, пританцьовуючи, почала наспівувати один настирливий мотив зі свого минулого життя. Співати повноцінно не могла,бо голосу немає. І ось коли я кружляла біля дзеркала, почула шокуюче запитання:
- Леді хоче снідати?
Від несподіванки я здригнулася, повертаючись на голос. І краще б я цього не робила. Біля дверей стояв напівпрозорий чоловік у роках і розглядав мене з цікавістю. Так, спокійно, дихаємо хоча б через один раз. Це лише Гарольд, слуга радника. Божечки, але ж страшно.
Так, стоп, він же щось спитав. Сніданок, здається, йшлося про нього. Мені варто було відповісти, бо працівник так у мені і дірку просвердлить своїм поглядом.
- Т-так. Якщо не складно, то в альтанці, в якій ми зазвичай обідаємо з паном Ельдаром, - ну от, головне не дивитися йому в очі, і цілком стерпно виходить розмовляти з примарою.
– Абсолютно не складно. І гадаю, що ви могли б перестати тремтіти, а ще непогано було б відпустити оправу дзеркала. Не думав, що гостя, яка сміє суперечити пану, злякається звичайного привида, – чоловік підморгнув мені, зникаючи.
Отакої... А помічник радника, виявляється, з чудовим почуттям гумору. Забавний дядечко, якщо забути про те, що він мертвий чи не тисячоліття. Цікаво, а яким він був за життя?
Поправивши зачіску біля дзеркала, я попрямувала на обхід - подивлюсь, як поживають мої відновлені квіти, заразом і прогуляюся, поки сніданок готується.
Просуваючись уздовж зелених клумб, я раділа їхній жвавості і милувалася яскравими квітами. Тільки от щоразу мій погляд переміщався на мертві рослини: їх було ще дуже багато. Але я обов'язково допоможу їм.

Я наблизилася до великого дерева біля ставка, який так само виглядав неживим. Колись цей велетень давав тінь, і було приємно посидіти на борту природного басейну. Я поклала руку на шорсткий стовбур, погладила його, подумки обіцяючи допомогти. Моя сила звично кинулася через руку до кори, аж раптом я почула голос слуги прямо над своїм вухом:
- Леді, вам не можна застосовувати силу в саду без господаря, - сказане здивувало мене, і я поспішила заперечити:
- Чому не можна? Я не хочу нашкодити рослинам, тільки допомогти, - ніби мене викрили в чомусь ганебному.
- Я знаю, леді Христина. Але, на жаль, я безтілесний і в разі небезпеки не зможу вам допомогти. Тому ви повинні витрачати свою силу лише коли пан Ельдар поряд. - Такі пояснення Гарольд вважав достатніми, тому помічник відразу перейшов до свого безпосереднього завдання. - Сніданок готовий, прошу пройти до альтанки. Приємного апетиту, - дух вклонився і зник, а я попрямувала на запах їжі.
У голові крутилася приємна думка – радник дбав про мене. Добре, коли ти комусь не байдужий.
Після сніданку я повернулася до кімнати наставника. Взяла зі столу пару книг і повернулася на вулицю, все ж таки на свіжому повітрі приємніше читати. Я настільки захопилася, що зовсім не помітила, як пролетіло декілька годин, і в обід у маєток прибув мій учитель.
Я відразу ж помітила, що чоловіка щось мучить, але на всі мої запитання звучала одна й та сама відповідь: «Все в порядку, тобі здається». Ну, здається, так здається. Наполягати не буду. Захоче – сам все розповість.
Ми пообідали і попрямували до саду, я хотіла підійти до того дерева, з яким вже спілкувалася, але чоловік мене зупинив, сказавши, що мені ще зарано працювати з великими рослинами. Довелося крадькома зітхнути і попрямувати до пацієнта «поменше». Ним виявилася чергова клумба. Під наглядом радника я взялася за звичне мені заняття, впевнено розподіляючи свою енергію.
Закінчили ми досить скоро, і Ельдар цього разу повернув мене до замку, залишивши біля моєї кімнати.

Зайшовши усередину, я поспішила зачинити двері і зітхнула з полегшенням, коли це зробила. А, розвернувшись, здригнулася під пильним поглядом імператора. Чоловік дивився на мене, насупившись, і спокійно промовив:
- Все ще бігаєш від мене, Христино? Ти дуже строга до мене, тобі так не здається? - Я завмерла, не знаючи що й відповісти.
Побачивши мою розгубленість, Іларій продовжив:
- Пішли зі мною, моя грізна леді. Я приготував для тебе невеличкий сюрприз, – правитель узяв мене за руку і повів геть із моєї кімнати.
Рухалися ми мовчки, і зупинилися лише біля тієї злощасної альтанки, де стільки цілувалися. Від спогадів рум'янець виступив на моїх щоках, і я почервоніла, наче школярка після першого поцілунку. Імператор першим увійшов до альтанки і прошепотів тихим голосом:

- Іди до мене, Христино, - усередині я помітила дорогі на вигляд частування, а на столику збоку лежав величезний мольберт і кілька наборів фарб з палітрою. Я дивилася на це все, і монарх з розумінням заговорив:
- Я бачив твої малюнки та сподівався тобі сподобається мій подарунок. І, можливо, колись ти намалюєш мене, я дуже цього хочу.
- Дякую, мені дуже подобається, - я щиро посміхнулася чоловікові, і попрямувала до стола, погладжуючи пензлики та фарби. – Вони чудові.
- Я радий, - відповів імператор із усмішкою на губах. - Повечеряємо, Христино?
Я не могла відмовитися, тому лише кивнула у відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍