Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

- 20 -

Якщо не рахувати в сумочці кістки, яку Яна принесла із власного сновидіння та шалених вихідних, вона цілком відчула себе в безпеці, щойно переступила поріг свого відділення. Усі її друзі, знайомі, поголовно боялися моргу, але Левіна вважала зовсім інакше, адже не мертвих треба боятися. І наразі це було актуально як ніколи.

Окрім реєстратора на рецепції, нікого у відділення з лікарів не виявилося, всі пішли на п'ятихвилинку. Середній же персонал насолоджувався спокійним ранком вівторка, бо цей день був практично завжди безтурботним після вбивчого понеділка.

Левіна ж насамперед вирушила до кабінету свого наставника, де міряла кроками коридор вздовж і поперек в очікуванні шефа. Однією із шкідливих звичок Яни було гризти нігті, і як тільки вона починала хвилюватися, зроблений манікюр летів до чортів собачих.

Вона не знала, що сказати шефу, як пояснити те, що з нею трапилося на вихідних і чому вона була відсутня на роботі навіть не попередивши.

«Було б ліпше, якби я справді прийняла якусь зіпсовану алкогольну хрінотінь і в мене виникли галюцинації. Принаймні це було б логічно з медичної точки зору. Не говорити ж йому про альва і троля, яких я бачила! І тітці потрібно подзвонити…»

Яна притулилася чолом до прохолодних дверей кабінету, на яких висіла акуратна сірого кольору табличка з написом: "Завідувач патологоанатомічного відділення".

— Віддай серце!

Пролунав шепіт практично над вухом Яни, яка застигла на місці.

— Господи!

Левіна підскочила на місці, рефлекторно закидаючи голову назад, тим самим, завдаючи пристойного удару в обличчя жартівника.

— Якого дідька… — вона зупинилася на півслові, коли побачила, хто перед нею опинився. — Руслан Миколайович! — вигукнула несподівано Яна. — Вибачте, я не знала, що це… ой, у вас з носа кров!

На білому халаті наставника утворилося кілька червоних плям крові.

— А це? — чоловік торкнувся свого носа, з якого цівкою скапувати кров, — дрібниці, сам винен, не думав, що ти так гостро відреагуєш.

Россо відкрив кабінет і відразу ж попрямував до невеликого умивальника, щоб привести себе до ладу. Левіна теж не розгубилася, швидко зреагувала, дістала аптечку з шафки шефа, після чого вручила йому ватяний тампон, який був передбачений для подібного.

— Не хвилюйся ти так, у мене з дитинства судини ламкі, одразу кров фонтаном. Ти про щось хотіла зі мною поговорити?

Яна позадкувала з ноги на ногу, сором'язливо дивлячись у підлогу, навіть якщо у Россо були ламкі судини, ситуація була ніяковою. Кращим рішенням чим перевести тему, Яна не придумала.

— Моя відсутність...

— Я все знаю!

Руслан випередив Яну, він не став показувати своїй підопічні, що ситуація йому не подобалася й викликала дивне розчарування. Тож Россо почав зайнято перекладати папери на столі, відвернувшись від підлеглої.

— Все? — невпевнено перепитала Яна, згадуючи дуже неприємного поліцейського, чоловіка на мотоциклі й альва.

— Так, — Руслан лиш кивнув головою в підтвердження, і лише через кілька секунд додав: — я уявити не міг, що твоє життя так бурхливо зміниться. — Руслан розвернувся до неї в здивуванні піднявши брови вгору і слабо посміхнувся. — Твоєму нареченому неймовірно пощастило отримати такий скарб.

— Н-наречений?

Яна втратила дар мовлення. Всі думки, слова просто вилетіли залишивши порожнечу.

— Ти, до речі, не казала, що в тебе є наречений, який серйозно ставиться до твоєї роботи.

«Я й сама до цього часу не знала про свого вигаданого нареченого, — внутрішньо Яна напружилася. — Хто це був? Сьогоднішній альв чи той чоловік на мотоциклі?»

— Новина напевно вразила. Для мене й самої це як улітку сніг на голову, — награно Левіна хихикнула.

— Точно, я ж зовсім забув, — притримуючи ватяний тампон, Россо дістав із кишені зігнутий аркуш формату «А-4». — Я підписав твою заяву, — він простягнув лист своїй співробітниці.

— Яка заява? — різко випалила Яна, розкриваючи тремтячими руками листівку, де акуратним її почерком була написана заява на академічну відпустку.

— Я розумію підготовка до весілля, переїзд і всіляке таке, на все це потрібен час. Сподіваюся ти не затягнеш надовго свої справи й скоро повернешся назад.

Яні не вірилося в сказані слова начальника, вона ніби випала в якийсь астрал, або зовсім опинилася в іншому всесвіті. Те, що відбувалося, вже зовсім не нагадувало жарт. Питання залишалося без відповіді: «хто це зробив? Хто так вміло підробив її почерк? І навіщо?»

— Т-так, — невпевнено промовила Яна, уважно дивлячись на свого шефа.

Варто було Яні знову поглянути на Руслана, як наступна картина змусила її зробити кілька кроків назад. У чоловіка красувалися довгі загострені вуха які точно були ельфійськими. Наступної миті швидкоплинне бачення зникло.

— Зовсім із голови вилетіло. На тебе чекає у кімнаті для персоналу твій наречений. Сказав, що не міг до тебе додзвонитися. Ось і приїхав на роботу, але ви, мабуть, розминулися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍