Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 17

— Сідайте ближче, пане спудей* (*спудей — студент, учень. Так називали в Україні в XVI-XVIII століттях учнів братських шкіл, колегій, середніх і нижчих класів Києво-Могилянської Академії) — Охрім статечно вказав рукою. — Місце не куплено, всім вистачить. А якщо замерзли, то і перекусити можна. Я так думаю: якщо вже не спимо, чого вранці час на сніданок втрачати? — сивовусий селянин, немов підбиваючи мене на щось заборонене, змовницьки підморгнув. Але його поцятковане глибокими зморшками, обвітрене, темне обличчя, при цьому дивно сіпнулося. Ніби від спазму... — Тим паче, ніч на дворі...

Як же важко постійно відчувати себе недоумком. Начебто перебуваю серед своїх, розмовляємо однією мовою, а враження — ніби, через помилку помічника режисера, не в своїй п'єсі на сцену вийшов. І репліки інших акторів не збігаються з тим текстом, який сам зубрив. Тому, доводиться грати з листа, в надії, що ще трохи і я нарешті зрозумію сюжет. А поки, треба відчайдушно імпровізувати, уважно ловлячи кожен жест «партнерів»... щоб мій герой не здавався глядачам цілковитим йолопом.

От і зараз, якби літній селянин не перехрестився і не покосився на небо, — ніколи б не здогадався, на що він натякає.

 — Думаю, після всіх поневірянь і бід, які звалилися на наші плечі і голови, Господь простить такий малий гріх, як м'ясо у пісний день... — я не менш побожно перехрестився. Потім, вирішив трошки зменшити пафос. Щоб не переграти... — Тим паче, бик тлустим не був. А зовсім навпаки — одне м'ясо та сухожилля. Столітній крук, либонь, жирніший і м'якший. Ну, а якщо сумніваєтеся — можна спробувати старовинний бусурманський спосіб.

Сказав і мало не вкусив себе за язик. От же ж помело, без кісток... Люди тільки-тільки з полону звільнилися, а я їм про бусурман.

— Це який же? — несподівано зацікавився Тарас.

Схоже, допитливість парубка пересилила ненависть до ординців. А, може, набіги татар тутешнім людом сприймаються, як щось буденне? Жахливе, непоправне лихо, але — не підвладне бажанням і волі людини. Як мор, градобій, пожежа чи повінь... Тож і відношення відповідне. Чому бути — того не минути.

Дозорні чекали відповіді, і я поквапився пояснити:

— Мусульмани вважають, що Аллах дивиться на світ їхніми очима. От і заплющують очі, або затуляють долонею, коли п'ють вино чи їдять заборонену Кораном їжу. Аллах не побачить — значить і не покарає.

— Що з голомозих візьмеш? — махнув зневажливо рукою Тарас, якому по молодості років пасувало бути менш розсудливим і більш категоричним. — Дикі люди... Це ж треба, таку єресь придумати. Зсадити Господа Бога з небес і запхати в свою поганську голову. Ні, ну скажіть, дядьку Охріме, чи я не правий? Це ж яким дурнем треба бути, щоб намагатися обдурити такою убогою хитрістю самого Господа. Всевідаючого!

— Що правда, то правда... — підтвердив той. — Дурна затія... Та й не годиться християнину намагатися обдурити Творця. Згрішив, вільно чи мимоволі, май сміливість відповідь тримати, а не викручуватися, як в'юн на сковорідці. Покайся, прийми епітимію. У житті різно буває. Кінь на чотирьох ногах, а часом спотикається...

— Добре сказано, — підіграв я селянам. Бо найкращий спосіб зійтися ближче з малознайомими людьми — показати себе однодумцем. Похвалити або вилаяти когось разом. — Преподобний Никифор часто любив примовляти, що будь-який гріх гідний осуду, але немає гіршого тягаря для душі, ніж лукавство перед Господом. Бо як сказано в Писанні: «...дружба з лукавством — ні що інше, як дружба з дияволом».

Тепер дозорні дивилися на мене набагато тепліше і з повагою. Ще б пак!.. Не кожен таку фразу не те що придумати, а хоча б до кінця вимовити здатний.

— Мудра людина... — кивнув Охрім і тут же поцікавився: — А чи доводилося вам коли пробувати запечений в лопухах язик степового бика, пане спудей?

— Ні... — я мимоволі проковтнув слину. — Вірніше — не пам'ятаю... — багатозначно торкаюся голови. — Але, думаю, навряд чи таке можна забути.

— Ну, то ласкаво просимо, пане спуд...

— Дядьку Охріме, Тарасе... Батьки мене Петром хрестили... Так і кличте. Або — Ангелом, як козак Василь прозвав. Тому що спудеєм, мені вже бути не доведеться. Закінчилася наука... Хіба тільки молодиком у Низовій академії військовій.

— Можна і на ймення... — літній селянин знизав плечима. Чи то в знак того, що йому байдуже, чи не погоджуючись з моїми словами. Мовляв, все в руці Божій і нікому не дано знати: яка доля нам випаде. — Тарасе, подай панові спуд... гм... Петрові шматок, он з того краю... Думаю, в самий раз буде.

— Дякую... — м'ясо шкварчало соком і пахло так дивно, що я мало не забув: навіщо прийшов. — Дядьку Охріме, я ж чого тут… Полупуд велів тобі йти відпочивати. А мене прислав на підміну.

— Спасибі, звичайно, Василеві за турботу... — якось зовсім невесело зітхнув той. — Але я краще з вами біля багаття посиджу.

— Та чого ти, дядьку Охрім?.. — Тарас простягнув мені на виноградному листі шматок паруючого язика. — Справді, приляж, відпочинь. Втомився ж, мабуть.

— Твоя правда, хлопче... — кивнув літній селянин. — Утомився… Та тільки не засну. Ледве повіки закрию — всі мої тут же і приходять. Одарка, Гнат, Соломія... Назарко... Лесь... Наталочка... Стоять і мовчать з докором... Сил немає їм в очі дивитися. Адже не винен ні в чому. Але... я живий, а вони... Нікого не пощадили, бусурмани. Навіть немовля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍