Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 14

Весь час, що ми гарували у Квантумі, мама була перед моїми очима. Ніби й розумів все, але злився. Лютував на себе, на батька, на Емікса… Тільки не на неї. Влад нічого не запитував — мовчки вбивав істот, які на відстані стріляли по нас. Я ж бо почувався якимось берсерком, але розумів, що таким мене робив відчай. І страх. Попри запевнення батька та Емікса, я боявся найгіршого. Доки долав істот навколо себе, відчував, як котилися сльози з моїх очей, але через клятий бій не міг навіть їх витерти. Але розпач накопичувався. От-от…

Втім, здобувши 49 рівень, я все ж таки не втримався і знову вийшов з Етеріалу. Опустився на коліна прямо на платформі, затуливши обличчя долонями. Знав, що я не повинен марнувати час, але не вистачило сил… Три доби я змарнував на віртуальний світ, в той час, коли мама згасала… Ніби чийсь злий жарт, бо це було несправедливо. 

— Дем’яне, — почувши напружений голос Емікса, я враз затамував свій подих. — Ти… Вибач, я не вмію бути занадто людиною, і тим паче не можу тебе обійняти, але… Я з тобою. І твою маму рятують найкращі… лікарі.

Його пауза перед «лікарями» чомусь насторожила. В голові почали проноситися фрагменти від першого дня нашої зустрічі, усі ті дивні люди у «ДВІ», Емікс, батькова таємнича урядова робота… Сфера, яка розмовляла зі мною… Зрештою, ті люди, що забрали маму. Вони всі — складова чогось одного, але в чому Емікс вбачає для людства надію.

Я повільно підвів заплакане обличчя на екран, зустрівшись зі співчутливим поглядом свого провідника. 

— А що я робитиму, якщо в мене не вийде, Еміксе? Я втрачу маму…

Емікс зімкнув губи, але за мить сказав:

— Якщо ти не впораєшся, то тоді не буде сенсу робити будь-що. Вірус знищить усіх, бо за всі роки він мутував. Коли таймер, який ти бачив, зупиниться — штучна оболонка в атмосфері зникне. Після війни люди знищили озоносферу. Хмари, які ти бачиш над собою — це ваш щит, який мав би відновити втрачений захист…

— То нас вбивали не ці хмари над головою? — запитав розгублено, і геть не розуміючи нічого.

— Його було створено для захисту тих, хто залишився після випробувань. Радіація пришвидшувала б згубний вплив вірусу, яким відфільтрували людство. 

Я досі дивився на Емікса, здавалося б порожнім поглядом. Весь час думав, що саме та хмара шкодила нам… 

— Але чому він просто не може не зникати? Він же стільки років був там…

— Бо лише його винахідник знав, що робити далі, — промовив Емікс із досить знайомим жалем у голосі та погляді.

— Але ж… — я розгублено мотнув головою, бо абсурдні думки лізли в голову. — Еміксе, пройшло майже сто років від тоді… Винахідник мертвий…

І в мене знову почалася паніка, розуміючи, що це глухий кут. Зірвався на ноги та відчепився від кріплень, попрямувавши до ванни напитись води. Пив немов це вже востаннє я смакував нею. І знову сльози та істерична посмішка, які перепліталися між собою у їдучу какофонію.

— Ти розумієш, що це означає?! — вже вигукнув я, коли повернувся в кімнату. Далі переходив на божевільний крик, який не в змозі вже стримувати. — Ти брехав мені, Еміксе! Завжди брехав! Батько брехав! Всі ви брехали! Нема надії! Ми приречені, і ви це, бляха, знали! — знервовано обхопив голову руками, і хаотично ходив кімнатою ніби воно б допомогло. — Я повірив тобі, Еміксе! Батьку повірив… Мамі вірив…

— Дем’яне…

— Не смій! — в кілька кроків підступив до екрана, вдивляючись у співчутливий погляд. — Навіть не думай знову годувати мене брехнею! Нема сенсу, Еміксе, як і з всього того задротства, що ми провели в Етеріалі! Бо все летить коту під хвіст, і я не розумію для чого тоді потрібно було розпочинати все це! 

— Є сенс, — твердо заявив Емікс, — тому й ти потрібний… Тому я не розповідаю тобі більшого, бо в це важко тобі повірити. Тому вкотре кажу… прошу тебе, Дем’яне… — додав вже м'якше, і знову запнувся, зітхнувши як справжня людина. — Довірся мені.

Я невпевнено мотнув головою, дивлячись на Емікса, немов приймаючи беззаперечні факти.

— Що ти можеш знати про довіру? Ти бездушна програма, якій ніколи не зрозуміти людей… Особливо коли вони на межі свого існування… — слідом мої плечі безсило опустилися, і я важко перехопив повітря, зітхнувши. — Я читав історію й про свою країну, Еміксе! Чув розповіді бабусі про наші незалежні та багаті землі, якими вони колись були! Нас завжди прагнули знищити, як націю, розігнавши по всьому світу! Але було мало нас, що й вирішили знищити весь світ! То як ти можеш розуміти людей, якщо ніколи не був нами?! Як можна довіряти набору чисел?

— Так, я лише програма, але я прожив ціле життя зі своїм творцем. Він навчив мене розуміти вас… — казав Емікс, ні на мить не відводячи від мене очей. — Попри те, що в минулому столітті впевнено насаджували політику щодо повстання штучного інтелекту проти людства — я бажаю його врятувати. Мій творець бажає цього. Його ціллю завжди було створити ідеальний для вас світ. Принаймні ця ціль незмінна й досі, доки триває відлік.

— Еміксе… — розгублено протягнув я, дивуючись його впевненості. — Мабуть, твоя програма потребує оновлення… Його немає… Змирись, закарбуй…

— Є, Дем’яне.

Від такої несподіванки я застиг з розкритим ротом. Буквально на декілька секунд, а потім примружив очі, не вірячи в таку ймовірність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍