Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 37

Громовенко мовчить. Я очікую на чергову брехню або уникнення відповіді. Він прикушує губу й стає ще спокусливішим:
— Про це я скажу, коли приїдемо.
— Добре, якщо ти стежиш за мною, то, мабуть, знаєш, де я тепер живу.
— Знаю, і не брехатиму, що засмутився твоїм розлученням, — Лук’ян не заперечує очевидного і від цього стає легше. Почуваюся наче під мікроскопом, здається цей чоловік знає про мене все. Від нього не приховати свого життя, почуттів, бажань. Він майстерно переводить тему розмови, — що ти робила так пізно у цьому районі?
— Я не зобов'язана тобі звітувати, — гаркаю у відповідь. Дратує те, що він і так знає забагато. Лук'ян стискає плечима:
– Так, але ти ж розумієш, що я все одно зізнаюся.
— І довго ти плануєш стежити за мною?
— Доки буде потрібно.
Лук'ян навіть не приховує факт стеження. Я справді не розумію, навіщо йому це. Підозрюю — він не каже правди. Я розвожу руками:
— Але це абсурд. Ми з тобою чужі люди, нас ніщо не пов’язує. Навіщо їм шкодити мені?
— Не кажи так, — Громовенко гаркає як розлючений звір, — ми не чужі. Для мене ти найважливіша у світі.
— Від важливого не відмовляються, — ображено надуваю губи, хоч насправді від таких слів мліє серце.
Поки я не розплилася калюжкою, даю собі уявного ляпаса. Дурепа! Мало не вірю всьому, що він говорить. Лук'ян підтискає губи:
— Написавши те повідомлення, я зробив найбільшу помилку у житті.
Автомобіль звертає за ріг і я розумію, що ми їдемо в іншому напрямку, ніж мені потрібно. Я панікую:
— Ти поїхав не туди, — помітивши на його обличчі ледь помітну посмішку, підозріло зіщулюю очі, — чи ти везеш мене не додому?
— Додому, — не встигаю спокійно видихнути, як він додає, — до себе додому. Нам потрібно спокійно поговорити. Без зайвих свідків.
У спогадах виникають непристойні картинки, а на моїх щоках спалахують іскри. Я почуваюся незахищеною у його квартирі. Там, він може зробити зі мною все. Звісно не думаю, що Лук’ян заподіє шкоду, проте є певні перестороги щодо мене. Боюся, він знову спокушатиме, а я не втримаюся. Поруч з Громовенком важко втриматися. Мимоволі згадуються його мускулисті руки розмальовані татуюванням, живіт, на якому чітко виступають кубики преса та вуста, що вміють майстерно цілувати. Я опускаю погляд і сподіваюся Лук’ян не здогадається про мої відверті думки.
— А зробити це деінде не можна? У кафе, наприклад, чи навіть тут, в машині.
— Можна, але ти змокла. Тобі потрібно зігрітися. Не сперечайся. Ми їдемо до мене, поговоримо, а потім вирішиш, як тобі бути.
Громовенко залишається непохитним. Я хочу цієї розмови, але одночасно боюся її. Можливо після неї мені полегшає і я не картатиму себе питанням “Чому?”. Минуло два роки, а я й досі сохну за Громовенком. Коли він поруч, то моє серце наповнюється млістю. Хочеться пірнути у його обійми та міцно притиснутися до тіла чоловіка. Мрійливо зітхаю і повторюю собі — слова Лук’яна лише гра, проте не можу збагнути навіщо.
Ми під'їжджаємо до будинку та підіймаємося ліфтом. Весь час Громовенко мовчить, поводиться дещо відсторонено. Він не намагається брати мене за руку чи “випадково” доторкнутися. Його губи стиснуті, вилиці напружені й здається він хвилюється. Заходимо у квартиру і я згадую про мокру ступню. Старі чобітки не витримали випробування калюжею. Я кладу руки в боки:
— Гадаю ця розмова буде короткою, тому у мене немає потреби роззуватися.
— Вона буде довшою, ніж ти думаєш, тому потреба роззуватися є.
Лук’ян знімає з себе взуття та опускає блискавку на моєму чобітку вниз. Якраз на тій мокрій нозі. Я перелякано махаю рукою:
— Що ти робиш?
— Роззуваю тебе, — Громовенко підіймає мою ногу та звільняє від взуття, — Аліно, ти промокла. Тобі потрібно негайно зняти мокрий одяг.
— Ага, і залишитися оголеною. Не вигадуй. Поговоримо і я піду.
Лук’ян наче не чує мене. Знімає з мене другий черевичок, куртку та підхоплює на руки. Прискає до грудей, а я, щоб не впасти, огортаю його шию руками:
– Не пручайся. Я про тебе попіклуюся.
Саме його піклування я і боюся. Вертюся у нього на руках як в’юн, намагаюся стати на ноги. Проте чоловік не відпускає, впевнено несе мене до спальні. Опускає на ліжко і його пальці опиняються на моєму животі. Гарячий дотик зігріває шкіру. Різким рухом знімає з мене лосини та шкарпетки і я залишаюся у непристойно короткій туніці. Я знаю, як мало вона приховує, тому підгинаю ноги під себе та сідаю на них. Лук’ян відносить мої речі до ванни:
— Я нагрію воду у чайнику і зроблю гарячий чай. Сподіваюся ти не захворієш, — його турбота подобається. Я вирішую не пручатися, а подивитися, що буде далі. Лук’ян з телефоном у руках заглядає до спальні, — піцу будеш? Я замовлю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍