Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дякую, що так багато такого цікавого мені розповіли.
— Нічого дякувати. Я роблю це з таким задоволенням, з яким колись розносив листівки та кидав брошурки у вікна солдатських казарм.
У санчастині
Одного дня я прийшов із робочої зони, зайшов до барака, узяв з тумбочки Кічакову газету “Літературна Україна” і почав оглядати її зміст. Підходить шнир і каже: “Шановний Лук’яненко, з лікарні передали, щоб ішли на медогляд. Наш загін з 18 до 19 години.”
— Це огляд усіх в’язнів чи кого?
— Не всіх, а молодшого і середнього віку.
— Що це за такий огляд?
— Не знаю. Мій обов’язок повідомити в’язнів про це.
— Часто бувають такі огляди?
— Не часто. Коли якась пошесть або часом нападає на всіх “швидка Настя”. Іноді буває для профілактики грипу. Люди туди більше самі йдуть, щоб взяти звільнення від праці.
— Це обов’язково сьогодні йти чи можна й завтра?
— Сказали: сьогодні. Проте такі профілактики проводять завжди впродовж кількох днів.
— Добре, — погодився я, — піду.
Вийшов з барака і пішов до Степана Кравчука. Він сидів на своєму нижньому ліжку і перемовлявся з естонцем з поближнього ліжка. Естонець ще не знав мене і, побачивши наближення незнайомої людини, замовк.
— Ерику, — це своя людина, — кивнув Кравчук головою у мій бік. Продовжуй. А втім я представлю його тобі: це українець, юрист, Лук’яненко. Пару місяців тому прибув з волі. Термін ув’язнення 15 років. За націоналізм. Ідейний.
Я простягнув руку естонцеві, і ми гучно привіталися. І естонець докінчив їхню розмову:
— Наша і литовців біда в тому, що між нами розташована Латвія. Латвійці втратили простоту людських взаємин. Під впливом німців їхні взаємини стали формальними і сухими. Коректні, ділові, але холодні. Набули поклоніння перед владою і борються за незалежність в розрахунку не на свою силу, а допомагаючи одній великій силі побити іншу велику силу. І в таборах вони майже всі сидять за співпрацю з німцями, хоч на цю співпрацю вони йшли в надії отримати свободу Латвії.
— Наші мельниківці дотримувалися приблизно такої ж орієнтації, — каже Кравчук.
— Це цікаво, — на мить задумавшись, сказав я, — але коли б пан Ерик не заперечував, я хотів би відірвати тебе від вашої бесіди і трохи погуляти по свіжому повітрі.
— Будь ласка, будь ласка, — підхопився естонець.
Ми з Кравчуком вийшли.
— Степане, — почав я, — тебе не запрошують на медогляд до санчастини?
— Запрошують.
— Що за лікарі в тій санчастині?
— Кілька цивільних. Офіцери прилаштували своїх жінок, які мають бодай якусь медичну освіту. Завідувачка медпунктом цивільна лікарка, але лікують наші лікарі-в’язні. Є серед них найвідоміший Василь Кархут. Чесний і порядний націоналіст з Буковини. Швидше всього він і буде робити медичний огляд. Він відсидів уже років дванадцять. Досидить п’ятнадцять і його звільнять. У нього немає особистих убивств. У таборах у таких кваліфікованих лікарях завжди була потреба. Він не лізе на рожен, поводить себе стримано, і влада проти нього зуба не має, того після 15 років, напевно, звільнять. Кархут вельми надіється на це, чекає на звільнення і збирає матеріали для книжки про рослинне зілля від різних недуг.
— Наскільки відверто можна з ним говорити?
— Про здоров’я чи про політику, чи про наші тут міркування й плани?
— Про стан здоров’я.
— Можеш казати все, бо, кажу, він порядний чоловік.
— Тоді бувай здоров. Піду в санчастину. Якщо черга невелика, то до вечері відбуду цю медичну процедуру.
Ми попрощалися, і я пішов до санчастини.
Черги не було, і мене запросив до кабінету чоловік у білому халаті вище середнього зросту, плечистий з невеличкими вусами і уважними світлими очима.
— Сідайте, будьте ласкаві, — заговорив він чистою українською мовою без галицизмів. — Ви східняк Лук’яненко?
— Так.
— Я — Василь Кархут з Буковини. Приємно познайомитись. Медицину студіював у Чернівцях і Відні, а практикую найдовше у Московщині, в концтаборах. Що, потрапили в Галичину, надихалися її націоналізму, вирішили рятувати Україну й опинилися за ґратами?
— Пане докторе, не зовсім так. Не Галичина мене зробила націоналістом, а любов до України.
— Цікаво буде побалакати, тим часом виконаймо наш медичний обов’язок. Скажіть, будь ласка, що вас турбує?
— Нічого особливого, якщо не вважати…
— Що, в яйцях щось ворушиться, — перехопив моє речення лікар.
— Так, справді, в яйцях ніби щось повзає чи ворушиться і вони наче спухли.
— Ви не перший, о, далеко не перший, хто так каже.
— Від чого б це? У мене такого ніколи не було.
Лікар обмацуючи, питає:
— Вам при вході до їдальні давали вітамінні драже? Ви їх споживали?
— Споживав.
— Скільки разів і по скільки?
— Чотири рази по два-три драже…
— Іншим старшина давав також по два-три драже?
— До їдальні я завжди ходжу зі своїми друзями. Я дуже не приглядався, але так розумів, що їм також давали по два-три драже.
— Може бути, що ті вітаміни застарілі і тому викликали оцей такий симптом. Якщо це не припиниться упродовж тижня або якщо будуть пухнути, то приходьте сюди до мене, а наразі утримайтеся від тих вітамінів.
— Пане лікарю, а хіба в зоні здоров’ям в’язнів займається ще хтось, окрім лікарів?
— Пане Лук’яненко, ви добре знаєте, що існує установа, яка ретельніше слідкує за здоров’ям в’язнів, аніж медицина, хоча ж і медицина тут емвеесна.
— Нам вітаміни перед їдальнею роздають менти. Хто їм дає ці вітаміни?
— Санчастина. Проте немає жодної гарантії, що їх не приніс чекіст і не дав ментам особисто чи через якусь медсестру. А з іншого боку, і в саму санчастину вітаміни можуть потрапляти від чекістів.
— Вітаміни можуть бути недобрі, бо застарілі, а може бути, що й спеціяльно зготовлені?
— Я вам нічого тут конкретного сказати не можу.
— Гаразд. Хай це буде на потім.
— У мене, пане Лук’яненко, ще одне медичне питання до вас: як ви переносите мороз?
— Легше, ніж спеку.
— Це добре, бо спеки в Мордовії не буває. Добре, мушу прийняти іншого в’язня, того не затримуватиму вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.