Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Трупові трощили череп молотком

Друга зміна закінчувала роботу о першій годині ночі. Заки вмиємося, перечекаєш, коли пропустять через прохідну варту, прийдеш до барака та щось перекусиш, то лягаєш спати біля другої години ночі. О шостій ранку загальна побудка. Я спав вельми чутливо, просинався о шостій і вже не міг заснути. Либонь, упродовж місяця намагався примусити себе після побудки ще спати, але переконався, що нічого не виходить, махнув рукою, перестав мордуватися й вирішив вставати о шостій разом з першою зміною й використовувати час з користю. Отак я й спав по чотири години на добу впродовж тижня. З’явилося багато вільного часу для читання. Пам’ять мав хорошу, і все, що читав чи про що розмовляв з людьми запам’ятовував. Потім вихідний, перезмінка, наступного тижня спав нормально, по вісім годин, надолужуючи недосипання попереднього тижня. В один з таких морозних днів після снідання взяв книжку “Магабхарата”, пішов до школи і сів читати. Коли це заходить Вірун і каже, що в лікарні помер в’язень, і його будуть вивозити сьогодні за зону.

— Ходім, — каже, — подивимося.

— Ходімо! — погодився я.

Ми стали прогулюватися трапом від штабу адміністрації до перепускної варти. Крім нас двох, неподалік ще гурт з чотирьох чоловік і кілька в’язнів поосібно — оце і все. Підійшовши до гурту, питаю:

— Чого так мало в’язнів вийшло сюди на проводи небіжчика?

— Він із білоруських поліцаїв. Був підмітайлом у штабі. Жив без друзів. Того нікому не потрібен.

— Але ж була жива душа.

З них ніхто не відповів, а Вірун каже:

— Яка там душа? Уся людина ось тут на поверхні землі, назовні. Ні в небі, ні під землею нічого живого немає, бо там не можна дихати!

Згодом ми помітили, як від табірної лікарні, де лежав небіжчик, двоє в’язнів тягли засніженим трапом повз будинок штабу вузькі довгі сани з нерухомим тілом. Ми підійшли ближче і запитали, як прізвище покійного і подивилися на мертве обличчя. То була незнайома людина. Пішли поруч із саньми. Коло варти сани зупинилися. Вийшов старшина з невеликим молотком на довгій, майже метровій ручці, розмахнувся і ударив щосили молотком небіжчика по черепові. Череп хруснув, мертве тіло ледь здригнулося, прорвалася шкура, із щілини виступила сіра маса й змішалася з коротким сивим волоссям. Великі сніжинки повільно падали на сіру масу і сіре волосся. Вони не розтавали, як у нас на носах і щоках, а поступово перетворювалися в суцільне біле покривало.

На допомогу старшині підійшов ще один наглядач. Вони взяли у в’язнів санки і потягнули їх на той бік варти. Там за вартою була свобода. Тож щоб в’язень не придурився мертвим і на свободі не ожив, йому й проламали череп. Так давно було заведено. Ніхто не протестував. Ніхто, либонь, і не знав, що закон карає за спотворення тіла. А, може, хто й знав, та не надавав цьому людському праву жодного значення.

— Степане, чого ніхто не протестує проти цього варварського пробивання черепів? Навіщо воно, адже смерть зафіксовує лікар і складає про це документ за підписом начальника? Начальниця санчастини — дружина Коломийцева, що вона захоче випустити живого? Смішно! — питаю Вергуна.

— Та всі в’язні до цього звикли. Старі бачили багато гірше, а молоді, вливаючись у середовище старих, байдужість старих сприймають за норму.

— Давай напишемо протест до прокуратури.

— Давай напишемо.

Того ж дня я написав заяву прокуророві Мордовської АРСР, ми з Віруном її підписали й пішли до наших друзів, щоб і вони нас підтримали. Із тих, кого трапилося того дня зустріти, підписали Скляр, Кравчук, Шинкарук та Ільчук. Решта відмовилися. Мотиви відмови були різні. Один каже: “Ви цих азійських варварів хочете виправити заявою? — та їх обухом треба виправляти!” Другий: “Я маю принцип: не писати до москалів нічого і не просити в них нічого. Цього принципу дотримуюсь уже вісім років і зараз не відступлю від нього”. Третій: “До мене скоро приїздить дружина на побачення, то я не хочу, щоб через цей підпис його зірвали”. А один каже: “А я якось на це не звертав уваги. Справді, це ж не по-людському! Заява не допоможе. Заяву адміністрація нікуди не відішле. Вони самі пишуть в’язням відповіді від імені тих установ, куди люди звертаються. І толку жодного не буде. А підписантів занесуть до чорного списку. Коли вже висвітлюватися на тлі мовчазної маси, то слід наступного разу, коли хтось помре, організувати масову акцію: протест, демонстрацію, службу Божу абощо”.

— Дуже слушні пропозиції, — зауважую я.

— Але чому б на перший раз не підписати цю заяву? — править своєї Вірун.

— Я на цей раз утримаюся. Зараз у мене є деякі особисті обставини, які примушують мене утриматися, — відповів.

— Цікаві люди, — звернувся до Віруна. — Вони ідейно на сто відсотків наші. Вони готові знову взятися за зброю, воювати за самостійну Україну, ризикувати життям і померти, а тут у табірному побуті бояться виявляти найменший непослух до табірної