Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

цим, повторивши його напарника, вона зупинилася й понюхала повітря.

– Псятиною смердить, – сказала вона і цього разу таки пішла.

Усі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив на обличчі здивований вираз.

– Ага, Пікаб, Семен Павлович…

– Пікабов Сергій Миколайович, – проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоби хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі, не гей?

– Саме так, – сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний, наче шкап. Я подумав, охоронець, – вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, тому слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стіл чи підлогу, а можна утопити в туалеті, для повної втіхи.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, – карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого хорошого в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, – відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Але, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Інакшого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма, що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика простору, і він однозначно розумів: якщо вимкнути світло, то залишиться витерта підлога, з купкою недолугих і незрозумілих людей, які з переляком геройства перелізли на той бік дороги, не знаючи, що там їх ніхто не чекає, а якщо і чекає, то краще цього не бачити. Вони напевне там уже щось розуміють, у холодному поту, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї миті, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, – сказав він, засунув у кишеню мобілку і подався на вихід.

Він йшов і спиною відчував важкий гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, майже по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Таки, блядь, смердить. Марі, – не обертаючись, покликав він жінку. – Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. – І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку.

Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману, вдихнути і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався. Принаймні його собача інтуїція наводила на думку про те, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

* * *

Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському узвозі. Дім стояв на узвишші, і майору здалося, що цей дім – наче людина, що занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над усім. Майор подивився на водія.

– Темно у вікнах, – сказав майор.

– І щось дуже глухо.

Майору не хотілося їхати. За годину привезуть дівчину, а в нього давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало в горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські переслідують нас від дитинства, – подумав майор. Здорово він таки придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось розповів над колискою, над головою, в туалеті і ще десь: так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині можна відшукати задоволення.

– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і… – сказав майор і несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.

– Хорошо. Більше нічого?

– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.

– Хе-хе, – водій дістав яблуко і хруснув. – Довго будемо стояти? – продовжив він, не дивлячись на майора.

– Перевір, – майор не подивився на водія, і той нічого не сказав: підвівся і вийшов.

Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим зачинилися дверцята, у майора упало серце, і він знову опинився у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану знайоме, зовсім свіже тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами пилюки і диму, з цеглинням. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив, надто прудко на коротких своїх ногах, послизнувся, упав. Його більше займала цікавість, ніж доля водія. Коли він відчинив двері, то від пилюки нічого не було видно. Проте тіло водія з однією половиною голови – інша половина нагадувала спущений м’яч – вивалилося майору під ноги. Майор навіть не перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу він витягнув мобілку і подзвонив. Але міцний удар нізвідки перевернув його у повітрі, і він, брикаючись куцими ногами, завалився на спину. У мобілці чувся роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів, закашлявся і прохрипів:

– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий…

– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти… Зараз їду…

Зараз лейтенант нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Звідки він виривався, полишивши тепло? Згори і вдень, підсвічений сонцем, Поділ нагадував химерну і дивну фантастичну істоту; зараз, вночі, коли він піднімався на «мазді», коло за колом, начебто кіношний янгол помсти, вибираючись із пекла, Поділ нагадував вушну раковину бомжа, забиту сіркою, де води затоки були як патьоки гною. Тому він зупинив машину і вийшов вдихнути повітря. Зараз він нічого не хотів. Йому треба