Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Розділ 10. Повернення додому

Після лікарні,
Повернувся додому.

Живу тепер сам,
І так у в'язниці побував.

 

***

 

  Протягом цього тижня Вільям перебував у самотності. Ніхто, окрім лікаря та медсестер, не завітав до нього. Він не відчував суму або нудьгу. Навпаки, у цій тиші та самотності він мав можливість зосередитися на самому собі, знайти внутрішній спокій і відновити сили. 
  Але також Вільям до глибини душі ненавидів лікарні. Йому здавалося, що ніхто не міг любити це місце, навіть якщо й були такі люди, він їх не розумів, так як не бачив нічого веселого тут. Його відштовхувало все; запахи антисептиків, стерильні білі стіни, жорсткі ліжка, від яких боліла спина. Але найбільше він ненавидів сам факт перебування там. Лікарня нагадувала про вразливість і немічність, про те, що не всі битви можна виграти, але показати ті — в яких легко програти. Вона нагадувала йому про матір, яку він щодня відвідував, але не міг нічим допомогти, про її холодне тіло, яке лежало на ліжку, майже зливаючись з простирадлами. Про біль, який оселився в його тілі з того часу, і який ніяк не хотів його покидати. Про емоції, які він не міг стримати, але вони були єдиною його розрадою в цьому жорстокому житті. 
  Вільям відчував, як його серце стискається від болю, що невпинно наростає з кожною секундою. Він намагався знайти в собі хоч якісь сили, щоб прийняти цю реальність, але кожного дня його думки поверталися до матері, до тих останніх моментів, коли він тримав її за руку, сподіваючись на диво, яке так і не сталося. 
  Тоді він зрозумів, що життя та смерть — це не просто дві сторони однієї монети. Це довгий шлях, який насправді є дуже коротким. Початок цього шляху може бути як життям, так і смертю. Їх не потрібно порівнювати, вони не є антонімами, вони є одне одним, і цього не потрібно цуратися. 
  Згодом він навчився тримати свої емоції під контролем. Але якщо зараз Вільям заплющить очі, то перед ним знову постане та картина; момент, коли Аян виходить з палати. Здавалося б, він уже мав звикнути до цього — біль мала б зменшитися хоча б трохи. Проте ні, навпаки, вона ставала все сильнішою з кожним разом. Кожен раз був ще одним втраченим шансом, ще одним підтвердженням того, що все було брехнею. Відчуття безнадії та розчарування переповнювали його, наче темна хмара, що закривала світло. Але хлопець знав, що так і буде. Він сам обрав відчувати цей біль, сам попросив Аяна піти, а не залишитися. Тож чи міг він звинувачувати когось, окрім себе? Звісно, він мав на це право, але серцем розумів, що вчинив не так, як хотів, а розумом — що все зробив правильно. І це його вбивало. 
  Лікарняний час здався нескінченним, кожен звук годинника на стіні був наче молот, що вбивав його надію ще глибше в землю. Вільям намагався знайти відраду в книжках, які йому приносили медсестри, але жодні слова не могли заповнити пустку в його серці. Він мріяв про день, коли зможе залишити це місце, коли зможе повернутися до свого звичного життя, але водночас боявся, що це життя вже ніколи не буде таким, як раніше. 

  31 травня — день, коли його випишуть з лікарні. А він якраз сьогодні. Вільям прокинувся від м'якого дотику однієї з медсестер, яка прийшла, щоб провести його на процедуру зняття швів. Піднявшись з ліжка, він відчув хвилювання й полегшення водночас. 
  У кабінеті його зустрів лікар, який сидів за білим столом, вкритим паперами з його медичною карткою в руках. 
– О, містер Мур, як ви себе почуваєте? – запитав він із доброю усмішкою. 
– Добре, можна сказати чудово, – відповів він, намагаючись стримати тривожність. 
– Я радий це чути. Сідайте на цей стілець, – запропонував лікар, показуючи на зручне крісло. 
  Вільям сів, лікар підійшов до нього та обережно відсунув халат, щоб відкрити плече. Він уважно оглянув рану і кивнув сам собі, задоволений її станом. 
  Перед тим як зняти шви, лікар обробив рану хлоргексидином, щоб уникнути інфекції. Він акуратно відтягував вузлики швів пінцетом, перерізав їх маленькими ножицями та витягував нитку з протилежного боку. Процедура здавалася нескінченною, але його рухи були настільки делікатними та впевненими, що Вільям відчував тільки легке поколювання. 
  Коли всі шви були зняті, лікар знову обробив поверхню рани хлоргексидином і закрив її стерильною пов'язкою. Він поглянув на хлопця з задоволенням. 
– Ось і все, містер Мур. Ви готові до виписки. Сподіваюся, що ви швидко одужаєте і більше не повертатиметесь до нас, – сказав він з теплим сміхом. 
  Вільям вдячно усміхнувся, піднявся зі стільця і підійшов до лікаря, який вже сидів за своїм столом, заносячи останні записи в його медичну картку. Він закрив її та з легким усміхом передав хлопцю. 
– Дякую вам за все, – щиро промовив Вільям, відчуваючи глибоку вдячність. 
– Не потрібно мені дякувати, це моя робота. Можете йти збирати речі, – відповів лікар, доброзичливо усміхаючись. 
  Вільям усміхнувся у відповідь і попрямував до своєї палати. У нього було небагато речей. Одяг, в якому він потрапив сюди, був акуратно складений на полиці. Він взяв його і поклав в пакет. Йому принесли інший одяг; просту футболку та шорти. Вільям швидко переодягнувся, відчуваючи незвичне полегшення у звичайному одязі, замість лікарняного халату в якому йому було незручно. 
  Підійшовши до дверей, він ще раз оглянув свою палату. Нічого незвичайного в ній не було; одне ліжко з білою постіллю, білі стіни, полиці. На підвіконні стояв горщик із фіалками, його улюбленими квітами. Вони завжди дарували йому відчуття затишку і надії. Він сумно посміхнувся, згадуючи довгі години, проведені тут, і людей, які допомагали йому одужати. 
  Зробивши глибокий вдих, Вільям вийшов з палати, міцно закривши за собою двері. За ними залишилися всі його страхи та біль, а попереду на нього чекали нові можливості. 
  Вільям йшов стерильно чистим коридором, вітаючись із пацієнтами та медичним персоналом, які стали для нього чимось схожими на родину за цей час. Кожен крок віддавався у свідомості як нагадування про дні, проведені тут, про боротьбу та самотність. Спустившись на перший поверх, хлопець попрямував до приймальної. 
– Доброго дня, чим можу допомогти? – привітно спитав молодик за стійкою. 
– Мене звати Вільям Мур, я б хотів отримати виписку, – відповів він з легкою усмішкою на губах. 
– Так, зараз, – сказав він, починаючи вводити інформацію в комп'ютер. Принтер, що стояв поруч, запрацював, видаючи тихий гудок. Через кілька секунд хлопець витягнув документ і передав його Вільяму. 
– Ось ваша виписка. 
– Дякую, – сказав юнак, забираючи документ. – Бувайте. 
– Гарного дня, – побажав він. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍