Читати книгу - "Омана, Яна Янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вільям повільно підійшов до дверей і відчинив їх, вийшовши з лікарні. Хлопець вдихнув теплого повітря на повні груди, відчуваючи, як свіжість і свобода наповнюють його. Сонце яскраво світило, його теплі промені лягали на обличчя, викликаючи щиру усмішку.
Витягнувши свій телефон, він збирався викликати таксі, але раптом його зупинив знайомий голос якого він не бажав чути знову.
– Вільям Мур!
Хлопець здригнувся, його серце забилося швидше. Він повільно повернувся в напрямку голосу. Недалеко від нього стояв поліціянт, якого він добре знав. Це був Брендон.
– І що ви тут робите? – сердито промовив Вільям, спалахнувши обуренням. – Ідіть звідси, поки я не захотів вас вдарити.
– Воу, спокійно, – чоловік підняв руки в жесті примирення. – Я прийшов поговорити з вами.
– Я навіть слухати вас не хочу, не заважайте мені, – юнак вже хотів піти, рішуче відвертаючись від нього, але Брендон знову заговорив.
– Навіть якщо це стосується вашого батька?
Вільям зупинився і швидко повернувся до нього. Його обличчя, досі зле, тепер виражало тривогу.
– Що сталося? – запитав він.
– Тепер ви хочете, щоб я говорив? – посміхнувся він, але відразу знітився, коли побачив, що хлопець почав йти геть. – Ей! Ви куди? Стійте, добре, я не буду говорити на цю тему.
– Я радий, що ви це зрозуміли. Тепер розпочинайте.
– Гаразд, – Брендон посерйознішав. – Після того, як ваш батько потрапив у в'язницю, його гроші, бізнес, будинки — усе його майно конфіскували.
– Що? Як це? Усе? Але хіба нічого не залишилося? Зовсім нічого?
– Ні, залишилося тільки те, що він записав на вас.
– На мене? І що це?
– Будинок, в місті, де ви жили разом з батьком.
– Зрозуміло, – він на мить задумався. – Ну, це краще, ніж нічого. Це все, що ви хотіли сказати?
– Ну, так.
– Тоді, бувайте, – Вільям вже хотів йти, але Брендон схопив його за руку. – Що ви хочете від мене!?
– Будь ласка, поговоріть з Аяном ще раз, – чоловік благально дивився на Вільяма.
– Причому тут він? – збентежено спитав хлопець, нічого не розуміючи. – Це він попросив вас поговорити зі мною? Він уже сказав усе, що міг.
– Ні, ніхто мене не просив. Я просто прошу вас вислухати його ще раз. Можливо, цього разу ви повірите йому.
– Я йому вірю, – його голос тремтів, але він стримував сльози, дивлячись Брендону в очі. Чому вони знову змушують згадувати цей біль? Чому не можуть просто дати спокій?
Брендон збентежено поглянув на нього, його очі наповнились непевністю.
– Тоді чому ви йому відмовили? Я не розумію.
– Вам і не потрібно розуміти! Це наша справа, моя та Аяна. Ви не можете просто підходити до мене й говорити про це, – відповів він, вириваючи свою руку.
Опустивши погляд, Вільям помітив, що Брендон тримає в руці увімкнений телефон. Придивившись, він побачив, що на екрані був виклик до Аяна, і, здається, він чув всю розмову. Несподівано Вільяма охопив сильний гнів.
"Так як він сміє!" – промайнуло в його голові.
І він сам не зрозумів, як швидко вирвав телефон з рук Брендона. Він встиг помітити вираз обличчя чоловіка, сповненого страху та хвилювання. З посмішкою, Вільям приклав телефон до вуха та заговорив.
– Ну привіт, Аян, – злісно вимовив він.
– Вільям?! – голос Аяна був здивованим, а як інакше, він точно не думав що хлопець здогадається про його хитрість.
– Ось скажи мені, чого ти добиваєшся? – викрикнув Вільям, його голос трясся від люті. – Ти ж обіцяв, що я більше ніколи не побачу тебе, не те що почую. А тепер ти надсилаєш свого друга, щоб що? Щоб я йому сказав те саме, що сказав тобі вчора? Моя думка не змінилась! І щоб цього разу ти дотримався своєї обіцянки, а то моя довіра до тебе впаде нище плінтуса, а вона й так не дотягує.
Вільям закінчив говорити, різко видихнувши, і лише тоді зрозумів, що затримував дихання під час розмови. Його серце гупало в грудях, а руки тремтіли. Минуло кілька секунд, які здавалися вічністю, перш ніж він почув відповідь Аяна.
– Добре, пробач. Я обіцяю, що ти мене більше не побачиш та не почуєш.
Його голос був глухим і приглушеним, ніби вимовляти ці слова було для нього боляче. Але не тільки Аяну було важко чути це.
– Я дуже на це сподіваюсь, – прохрипів Вільям, кидаючи слухавку.
Він різко повернувся до Брендона та кинув йому телефон, чоловік ледве впіймав його, пальці тремтіли.
– Це все? Я вже можу йти?
– Так, пробачте, – відповів Брендон, приголомшений і збентежений. Він опустив очі, не знаючи, що ще сказати чи зробити.
Не відповівши, Вільям швидко пішов від нього, його кроки були стрімкими та рішучими.
Діставши телефон, він викликав таксі та поїхав відвідати батька до в'язниці. Насправді він не знав, для чого їде туди. Можливо, просто щоб сказати йому, що повертається додому. Його серце билося швидше від думок про зустріч. Він не бачив його всього кілька днів, але образ батька в його уяві почав здаватися далеким і розмитим. Він міркував, чи буде він радий його бачити, чи зможе він знайти в собі сили простити йому все, що сталося.
Вільям навіть не помітив, як приїхав. Він вийшов з таксі, не зважаючи на дивний погляд водія, або просто не звернув на нього уваги. Заплативши, він опинився біля великих воріт, один в морі похмурості та тиші.
– А тут страшно, – тихо сказав він, оглядаючи навколишнє середовище.
Він не очікував побачити щось гарне, але це місце більше нагадувало недобудову, ніж справжню будівлю. Брама заввишки приблизно вісім метрів, сірого кольору, обмотана колючим дротом з гострими шипами, виглядала загрозливо. Висока будівля з білими, облізлими стінами та потрісканими дерев'яними вікнами навіювала відчуття занедбаності та розпачу.
Навіть не хотілось заходити всередину. Але потрібно. Вільям зробив глибокий вдих, зібравши всю свою рішучість, і почав рухатися до входу. Його кроки відбивалися від холодного асфальту, і кожен звук відлунювався у його голові, нагадуючи, що назад дороги вже немає.
Вільям наблизився до маленького будиночка біля входу. Через вікно він побачив чоловіка у формі, який сидів за столом, читаючи газету.
– Пробачте, – звернувся він.
– Так? – чоловік повернувся до нього, піднімаючи брови.
– Мене звати Вільям Мур, я б хотів побачити свого батька, Генрі Мура.
– Ну, я можу це влаштувати, але ненадовго, десь на десять хвилин. Вам вистачить цього часу?
– Думаю, що так, – невпевнено відповів він, бо був впевнений що його не пропустять без хабара.
– Гаразд, тоді йдіть за мною. І не відходьте ні на крок, бо всяке буває, це ж в'язниця, – він гидко посміхнувся, його очі блищали.
Вільям здригнувся від картини яка промайнула в його уяві, і чоловік це помітив, засміявшись.
– Не хвилюйтесь так, я пожартував, але все одно не відходьте, – сказав він, виймаючи ключі з кишені.
– Ха-ха, хороший жарт, – спробував усміхнутися Вільям, але його голос тремтів.
Чоловік витягнув зв’язку ключів, від чого пролунав металевий дзвін. Він обережно вставив ключ у замок старої брами, яка голосно заскрипіла, порушуючи тишу навколишнього простору. Здалеку пролунало голосне каркання ворони, що додавало атмосфері моторошного відчуття. Вільям відчував, як страх повільно заповнює його, немов туман, що підіймається на світанку. Він зусиллям волі намагався стримувати свої емоції, ніби це був епізод з фільму жахів. Вони повільно рухалися пустим подвір'ям, яке видавалося ще більш безлюдним і тривожним. На щастя, нікого тут не було, і це було певною мірою заспокійливим.
Коли вони дісталися до масивних чорних дверей, чоловік без зволікань відчинив їх, і вони увійшли всередину. Вільям ледь стримав здивування; інтер'єр будівлі був у жалюгідному стані. Стіни були обшарпані, а підлога, вкрита потрісканою плиткою, свідчила про роки занедбаності, а на стінах була пліснява.
Проходячи повз закриті камери, Вільям не міг не помітити, як злочинці, що сиділи всередині, вдивлялися в нього. Їхні очі блищали, а губи облизувалися в гидкій посмішці, демонструючи непристойні знаки. Його серце забилося швидше, коли він почув крик одного з них:
– Хлопці! Гляньте, який красунчик сюди заглянув! Ходи сюди, я покажу тобі справжнє задоволення, але нічого не обіцяю!
Вільям повернув голову в бік голосу. Чоловік був огрядним, з коротким коричневим волоссям, а його передні зуби блищали золотом, від чого він здавався ще більш моторошним.
– Заціпся, Майк, а то отримаєш, – сказав поліціянт, холодним тоном звертаючись до ув'язненого.
– Який ти суворий, Джон, так страшно, – пролунав насмішкуватий голос Майка.
Джон навіть не зупинився на цих словах, його кроки залишалися впевненими та рішучими. Вільям слідував за ним, стараючись не відставати. Вони наближалися до останньої камери, напруження в повітрі росло з кожним кроком.
– Мур, до тебе тут прийшли, – промовив Джон, зупинившись перед ґратами.
– Хто? – пролунало з темного кута камери.
З тіні вийшов Генрі, його лице витягнулося в здивовані, коли він побачив сина.
– Вільяме? Що ти тут робиш?
– Я ж обіцяв, що прийду до тебе, – він усміхнувся, намагаючись зберігати спокій.
– Так, звісно, я радий тебе бачити, – батько теж усміхнувся, але в його очах світився сум.
– Гаразд, я даю вам 10 хвилин на розмову, – сказав Джон, відкриваючи ґрати та впускаючи Вільяма всередину. – Я почекаю тебе тут.
– Дякую вам, – промовив хлопець, заходячи в камеру.
Коли двері за ним зачинилися, Вільям та Генрі залишилися на одинці, наскільки це було можливо в такому місці. Атмосфера стала ще важчою, стіни камери, здавалося, тиснули на них.
– Синку, як ти? – запитав Генрі, спостерігаючи за ним.
– Мені важко без тебе, – відповів він, намагаючись не дати сльозам вирватися на волю.
Генрі потягнувся, щоб торкнутися його руки, і вони обмінялися поглядами, сповненими надії та болю.
– Тату, знаєш, я прийшов не просто так. Мені потрібно дещо повідомити тобі, – почав Вільям, відчуваючи, як його голос тремтить від напруження.
– Що таке? – з легким занепокоєнням запитав Генрі, нахилившись ближче.
– Всі твої гроші та майно конфіскували, – з важким серцем промовив він.
– Правда? Що ж, я на таке очікував, – відповів він, повільно кивнувши. В його очах блиснув сум, але він спробував зберегти спокій.
– Я так і думав, – сказав юнак, намагаючись якось заспокоїти його. – Тому дякую, що записав на мене будинок.
– Я мав би хоч щось залишити тобі, тому не потрібно дякувати мені, – Генрі усміхнувся з ніжністю. – Значить ти повернешся додому?
– Так, – підтвердив він, відчуваючи, як хвиля полегшення змиває напруження.
– І коли? – запитав він, не приховуючи інтересу.
– Я поїду сьогодні, щоб встигнути до початку семестру.
– Точно, твоє навчання. Мені шкода, що я не зможу прийти на твій випускний, – сумно зітхнув Генрі.
– Не переймайся, все добре, – заспокоїв його Вільям, відчуваючи, як його слова боляче відгукуються в його серці.
На мить між ними запанувала тиша. Хлопець глянув на батька, його очі були сповнені любові та жалю. Він повільно підійшов до нього та обійняв. Генрі, спочатку здивований, міцно обійняв його у відповідь.
– Ей, час вже вийшов, пора йти, – пролунав голос Джона, який нагадував про реальність.
– Гаразд, – Вільям відпустив батька, намагаючись запам'ятати кожен момент цієї зустрічі. – Я був радий тебе побачити. Коли переїду сюди після випуску, буду приходити до тебе частіше.
– Гаразд, буду чекати, – відповів Генрі, його очі блищали сльозами, які він стримував.
Хлопець підійшов до Джона, який вже закривав камеру. Вони обмінялися коротким поглядом, і Вільям відчув, як двері камери замкнулися, розділяючи їх з батьком ще раз.
– До зустрічі, – сказала він на останок, відчуваючи, як серце стискається від суму.
– Бувай, – відповів батько, проводжаючи його поглядом, поки він віддалявся.
Вільям та Джон вийшли з тюрми, їх кроки відбивалися ехом в порожньому коридорі. Вони зупинилися біля брами, і хлопець подякував йому за допомогу.
– Дякую, Джоне, – сказав він, щиро усміхаючись.
– Бережи себе, Вільяме, – відповів він, дивлячись, як він йде.
Хлопець викликав таксі й поїхав до аеропорту. У дорозі він відчував, як напруга поступово спадає, його думки плавно переміщалися від батька до власних планів на майбутнє.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омана, Яна Янко», після закриття браузера.