Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Глава 18

Схоже, в когось сьогодні поганий день. Я зрозуміла це по тому, як сильно гримнули вхідні двері офісної будівлі. Кинувши погляд через плече, я широко розплющила очі, коли побачила хто, з самого ранку намагався рознести вхідні двері. Оля стояла біля проходу смикаючи парасольку в спробах її скласти. Низ її штанів був заляпаний гряззю, а волосся мокрим.

— Що з тобою? — обережно запитала я, коли підійшла до неї.

Вона різко підняла на мене погляд, від чого я відсахнулася. Я ніколи раніше не бачила її такою розлюченою, як сьогодні. Як би це було можливо в неї напевно б з вух йшов пар.

— Ох… Я тобі зараз розкажу що сталось! — обурено сказала дівчина. — Я думала, що сьогоднішній день вже нічого не зіпсує. Зранку я змирилась з дощем, і тим як вітер вивертав мою парасолю, коли йшла до зупинки. Але мій терпець урвався, коли якийсь козел на швидкості проїхав біля мене, і обприскав мій одяг брудом.

— Це жахливо… — пробурмотіла я, щоб хоч якось її підтримати.

Оля зупинилась, окидаючи поглядом брудні плями та похитала головою.

— Гаразд. — сказала вона вже спокійним тоном. — Мені потрібно заспокоїтись. Зроблю це водночас коли приводитиму себе в порядок.

— Мені піти з тобою?

Я не хотіла залишати подругу саму, і вирішила запропонувати їй свою допомогу. Хоч знала, що зараз їй краще було б побути одній.

— Я сама справлюсь. — відповіла вона, і швидкими кроками попрямувала до вбиральні.

Я зітхнула та підняла погляд вверх слідкуючи як бігають цифри. Чотири… Три… Два… Коли засвітився перший поверх, переді мною розсунулись двері ліфта, і я зайшла всередину. За мною зайшли ще декілька малознайомих мені людей, адже в будівлі знаходився не тільки наш офіс.

Знявши піджак я сіла за стіл та відкрила кришку ноутбука. На пошті вже появилось декілька робочих листів. Я прокрутила мишкою в самий кінець, і почала з найпершого.

— Я тебе не відволікаю? — почула я біля себе жіночий голос, і відірвала свій погляд від екрану ноутбука.

Я не подала виду, але все ж здивувалася появі Давидової помічниці. Вона рідко сюди заходила.

— Ні. Ти щось хотіла? — люб’язно запитала її.

— Давид просив, щоб ти зайшла до його кабінету, — промовила Ліза.

Я мовчки кивнула та піднялась зі стільця, бо іншого виходу в мене не було. Виглядало б дивно якби я почала шукати відмовки лише для того, щоб не піти до його кабінету. Тим паче коли всі думали, що ми закохані.

Я пішла слідом за нею, потираючи долоні. Я не повинна була так нервувати. Але я ніяк не могла приборкати власне серцебиття.

Дійшовши до дверей кабінету я здивувалась своїй винахідливості, бо коли ми йшли сюди я вигадала на мою думку чудовий план. Він полягав у тому, щоб він першим почав розмову у цьому напрямку. Тільки питання полягало в тому, як саме я повинна підштовхнути його до цього.

Я легенько постукала у двері, і після короткого «заходьте» увійшла всередину. Давид сидів за своїм столом, переглядаючи документи.

— Ти мене кликав, — сказала я.

Він повільно відклав папери та підняв на мене очі, зустрічаючись зі мною поглядом. Його обличчя не видавало жодних емоцій, тому я навіть не могла здогадуватись, що він думає або що мене чекає.

— Підійди ближче. — його тон був різким та суворим.

Я відійшла від дверей, зробивши декілька маленьких кроків. Вони були невпевнені та обережні, бо мені було лячно підходити до нього надто близько.

— Ближче. — знову прогримів він своїм грубим голосом.

Я набрала в груди повітря, і зробила ще декілька кроків. Напевно, цього було достатньо, бо він більше нічого не казав.

Давид різко зірвався з місця та рушив у мою сторону. Затамувавши подих я міцно заплющила очі, слухаючи, як б’ється моє серце. Але його перебив звук клацання замка.

Я шоковано розплющила очі та гнівним поглядом глянула його в спину.

— Для чого ти замикаєш двері?! — сердито запитала.

— Щоб ти більше не змогла від мене втекти, — сухо відповів він та плавними кроками підійшов, зупиняючись навпроти мене. — Ти думала, що я не помічаю, як ти уникаєш мене або придумуєш відмовки, щоб не залишитись зі мною наодинці? Я все це помічаю, Алісо.

Я опустила погляд вниз, приховуючи збентеження.

— І твоя тодішня відмовка була абсурдною. — продовжив він. — Влада тоді не могло бути в офісі, тому що він був на зустрічі з партнерами.

Мої очі різко відірвалися від підлоги, і я відхилила голову, зазираючи у карі очі Давида. Як я могла забути, що йому все відомо…

— Чого ти від мене хочеш? — спитала я, склавши руки на грудях.

— Поговорити.  — зітхнув він, і глянув кудись вбік. — Я хочу почути, що твориться в твоїй голівці, і чого ти добиваєшся.

Ти мені подобаєшся, і — це мене лякає. Це не повинно було зайти так далеко… — подумала я, але не промовила це вголос.

— Я не хочу розмовляти. — промовила я, і різко повернувшись на носочках попрямувала до виходу з кабінету.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍