Читати книгу - "Ті, кого немає"

до шлагбаума й поста охорони. Якщо рушити в інший бік, рано чи пізно він опиниться на автобусній зупинці в Старих Шаурах…

Жодної провини він не відчував. Хлопчик був чудовий – розумненький, довірливий, лукавий і дуже рухливий. І в думках не було… просто простягнув руку, погладив по смаглявій, тугій, із темним рум’янцем щоці… Убивця? Ніхто б не посмів так його назвати, навіть якби знали всю правду.

А сина цієї Ксенії звали Тимур. Точно. Пізно ввечері вони сіли вдвох у його вагоні – на південних маршрутах він волів працювати в плацкартних. Місця в них виявилися на початку, одразу за службовим купе. Дві нижні полиці – красива синьоока молода жінка в строкатому відкритому сарафані й непосидючий хлопчина років десяти в майці та шортах. Обоє засмаглі, задоволені, трохи стомлені проводами, напуттями та обіймами галасливого татарського сімейства. Він одразу відчув до обох симпатію. Молода жінка залишилась у вагоні, а її синок стрибнув на перон. «Тимуре, повернися негайно!» – крикнула вона, миттєво з’являючись у тамбурі. «Там же дихати нема чим, мамо, – запротестував хлопчисько. – Спекота! Я поки постою з провідником…» – «Не хвилюйтеся, – посміюючись, мовив Валентин, – я пригляну за хлопцем. До відправлення ще дев’ять хвилин…»

Ксенія неохоче зникла у вагоні, а він запитав у хлопчини, чи вміє той грати в шахи. «Аякже! – відповів Тимур, поглянувши гордовито. – А що?» – «Приходь до мене в купе, коли звільнюся, зіграємо, у мене є дорожні. Купив у Владивостоку…» – «Ви й там бували?» – відтанув хлопчисько. Валентин кивнув. «Прийду! Розповісте про Тихий океан?» Блиснули перлові вологі зуби – усмішка на весь рот…

Коли відправилися, усе пішло як зазвичай: квитки, постільні комплекти, біганина по вагону; але що змусило його, завжди такого обережного, який ретельно обмірковує кожне слово, кожен крок, втратити розум? Який демон штовхнув кинути таблетку в склянку з чаєм, що його замовила Ксенія, а потім насторожено дослухатися, що відбувається по сусідству?

Валентин був ні при чому – настирному хлопчині не сиділося на місці. Він замучив його розпитуваннями: що й навіщо у вагоні, чому не працює це й чому немає того. Потім Валентин ненадовго приліг, світло вже було погашене, стемніло, але після стоянки хлопець знов учепився в нього, мов той кліщ. «Ну мені зовсім-зовсім не хочеться спати, чес-слово! Я ще побуду в тамбурі з вами, трохи… А можна ці двері відчинити? Ну будь ласка, я тільки монетку кину, на пам’ять… Оце клас – земля мчить!..»

І він, битий-перебитий, постійно нашорошений, повівся. Після важкої духоти вагона, де, як зазвичай, не працювала вентиляція, свіже повітря геть видуло мізки. Легка майка, надута вітром, вологий розріз яскравого рота, захват у чорних очиськах, змах смаглявого кулачка з затиснутою в ньому монеткою, чорнота за відчиненими вагонними дверима… Уже нічого не розуміючи, він обхопив хлопця за плечі, притиснув до себе гарячою спинкою – такого міцного, шовковистого, із запахом дитячого поту…

Тут це й трапилося. Тимур зненацька вивернувся, скажено зиркнув, вигукнув: не смій мене лапати, виродку! Відіпхнув Валентина обома руками, трохи відступив назад, нога в пляжному капці зісковзнула з рифленого сталевого порожка – і все…

Зник. Наче й не було.

Нарешті Валентин переконався, що він на правильному шляху. Спочатку помилився: його занесло в якийсь тісний провулок, що скінчився тупиком і лютою вівчаркою, яка з хрипом кидалася на огорожу з сітки-рабиці. Он він, шлагбаум. Під ноги стеляться гладенькі бетонні плити, спереду жовтіє світло в буді охоронців.

Тепер потрібно відключити потік незв’язних спогадів, викинути всю паскудну белетристику з голови й зібратися. Це він умів як ніхто – опанував ще в інтернаті, давно.

Перед шлагбаумом був слабко освітлений майданчик. Світло було й у буді, де, за ідеєю, має перебувати охоронець. Але щойно Валентин наблизився, звідкілясь вискочила здоровенна жовта дворняга й перепинила йому шлях, показуючи слиняві ікла. Він зробив крок – пес загавкав, довелося зупинитися. На гавкіт у дверях буди намалювався охоронець – здоровань у камуфляжі з кобурою на поясі. Спалахнув ліхтар, промінь уперся просто в очі Валентинові. Він закліпав, лишаючись на місці.

Знову довелося викласти легенду, трохи підправивши. Наче приїхав із приятелями, зупинилися на тому боці озера, випили, заблукав, мобільний залишився в машині, зателефонувати не вийде, бо пам’ять на номери дірява… Може, хтось відвезе в місто – вранці на роботу, облом…

Охоронець хрипко, до хрускоту в щелепах, позіхнув, примружився на досвітнє небо й сказав: «Сто».

– Чого – сто? – не зрозумів Валентин.

– Зелених, – кинув здоровань.

Валентин кивнув і почув: «Чекай тут…»

Пес, який насторожено стежив за перемовинами, відразу втратив до нього інтерес.

Перед тим як його покликали до синього «опеля» з тонованим склом, що виринув із сутінків з боку селища, Валентин устиг збігати в лісок і полегшитися. Потім відокремив від пачки одну купюру й сунув у задню кишеню. Головна удача полягала в тому, що він будь-де тримав ключі від будинку при собі – узяв це за правило ще давно.

Охоронець звелів віддати гроші водієві. Дверцята відчинились, і Валентин поринув у темне, м’яке нутро «опеля», що пахло задушливим освіжувачем повітря. Спереду в підголівник водійського крісла була надійно впаяна міцна, коротко стрижена молода потилиця. Звучала негучна музика.

Щойно машина рушила, Валентин прикрив очі й ледь не розплакався. Спокій і блаженство – от і все, що він зараз почував. Аж до міста він продрімав і відповів лише на єдине питання, із яким звернувся до нього водій: на якій вулиці його висадити.

Погасивши світло на веранді й у кухні, Ксенія повернулася до спальні й почала роздягатися, чомусь шпурляючи речі на підлогу, чого з нею ніколи не бувало. Спочатку Іван Олексійович подумав, що дружина все ще роздратована через учорашнє. Тому, долаючи головний біль і різь у шлунку, попросив не гніватися на нього – так уже вийшло.

– Ксеню! – гукнув Іван Олексійович. – Ну, ти вже, дорога, вибач дурневі…

Дружина стрімко обернулась, і у світлі нічника він побачив її залите сльозами, бліде, як стіна, обличчя. Широко роззявленим ротом Ксенія хапала повітря, не в змозі вимовити ні слова. Він відкинув ковдру, схопився й кинувся до неї.

Таке вже бувало. Уперше – після похорону Тимура, потім зрідка повторювалось, але нечасто, і він знав, що робити. У неї раптово зупинялося дихання, судома перехоплювала горло, починалась аритмія, хололи кінцівки. Ліки, призначені лікарем, у якого дружина останні дванадцять років спостерігалася, були під