Читати книгу - "Ті, кого немає"

рукою. Іван Олексійович метнувся до тумбочки, де зберігалися шприци.

Напад йому вдалося зняти, і то досить швидко, однак те, що сталося потім, геть його спантеличило. Він не знав, що діяти, бо Ксенія повелася зовсім незвично. Замість слабкості після нападу, збентеженої посмішки й повільно відновлюваного рум’янцю, за чим зазвичай жінка поринала в неглибокий, але цілющий сон, вона, й далі бліда, напівроздягнена, з гарячковим блиском очей, почала метатися по кімнаті, час від часу вибухаючи хрипким сміхом. Нарешті, зупинившись, вигукнула: «Води, дай мені пити!» – і, схлипнувши, знову заходила з кутка в куток.

Іван Олексійович кинувся в кухню по мінералку, повернувся, подав склянку, дружина жадібно осушила її, постукуючи зубами об тонке скло, і глухо мовила:

– Усе, мене більше немає…

– Ксеню, тобі треба прилягти, – жалібно почав він, – тобі полегшає, ліки допоможуть… А я завтра побуду з тобою, нікуди не поїду. Трохи погуляємо, сходимо до озера.

– Що ти мелеш, Іване? – вона глянула на нього, презирливо кривлячись. – Усі ці роки я шукала його, розумієш? І от – знайшла. Сам знайшовся. І нічого не змогла зробити, навіть убити не зуміла. Варила каву, подавала бутерброди…

– Про кого ти, мила? – розгубився він.

– Ти не здогадуєшся? Ну звісно, тобі ніколи ні до чого не було діла… Щойно тут побував убивця нашого сина… – Її тужливий погляд зупинився на чомусь за чоловіком, але коли Іван Олексійович спробував обережно обійняти її за плечі, Ксенія здригнулася й відіпхнула його руки. – Не займай! Іди, заради бога…

Він розгублено повернувся в кухню, щоб знову наповнити склянку. Треба дати їй снодійне; він знав, де лежать таблетки, які вона тайкома від нього ковтала. На столі – порожня чашка зі слідами кавової гущі, попільниця повна недокурків. Іван Олексійович звільнив її й поставив у мийку разом із чашкою.

«Кава… – подумав він, – якщо Ксенія пила її серед ночі, це цілком могло спровокувати напад».

Перш ніж повернутись до спальні, Іван Олексійович піднявся нагору, відшукав у блокноті номер телефону лікаря й, геть забувши про час, зателефонував у місто. Незважаючи на те що годинник показував четверту двадцять, його вислухали. Лікар докладно розпитав про стан пацієнтки і які саме препарати вона приймала. Тоді, подумавши, додав:

– Ось що, приїдьте-но ви просто зранку. Годині о дев’ятій. Я вже буду в клініці, і для вашої дружини знайдеться місце. Давненько ми з нею не обстежувалися.

Іванові Олексійовичу здалося, що зі спальні долинув якийсь зойк, тому він не зовсім вловив слова лікаря і попросив повторити.

– Спробуйте заспокоїти дружину, дайте їй звичайну валер’янку, а зранку – прямо до мене. О дев’ятій, як домовилися.

Ксенія, на його велике полегшення, більше не металась, а сумирно лежала на своїй половині ліжка, згорнувшись калачиком. Вона тихо плакала, час від часу незв’язно скрикуючи. І навіть не пручалася, коли Іван Олексійович підвів її голову, повернув рідне, але невпізнаване обличчя до себе і вклав у закушений рот кілька жовтих таблеточок. Дружина покірно, хоч і з труднощами, ковтнула, запивши трьома ковтками води.

Він закутав її пледом, поставив будильник на шосту тридцять і ліг поруч, знаючи, що сну більше не буде.

19

Приблизно тоді, коли Валентин залазив на корму старої плоскодонки, Марта вже жалкувала про те, що зопалу втопила його смартфон. Принаймні могла б зателефонувати двоюрідному братові – чи ким він там їй тепер доводиться? Йому, і нікому більше, бо інших Смагіних – без винятку – бачити вона не хотіла, а номер Родіона пам’ятала. Дуже простий: наприкінці дві сімки й два нулі. Він би підказав, як звідси вибратися.

Про Валентина вона зараз не думала – чомусь з’явилася впевненість, що, незважаючи ні на що, їй вдалося добитися свого. Цієї людини більше немає.

Там, на березі, залишився плед, який їй зараз дуже придався б, а ще – якась їжа й стара зелена бейсболка з вишитим написом «Oxford». Але повертатися заради цього не варто було, а шукати катамаран, який течія віднесла невідомо куди, – марно. Хоча якби вона знала, де він плаває, дістатися до нього їй було б легко. Біля води Марті було спокійно, а колода, на яку вона присіла, видавалася дуже надійною. Може, дочекатися тут світанку?

Її знову почали бити дрижаки. Змокрілий одяг, туман, пітьма, що клубочиться в заростях, – уже чимало. До того ж швидко холоднішає.

Валентин сказав правду, вона одразу відчула. А отже, тепер усе інакше. І навіть сама вона вже не та Марта. Усе змінилось, і з цим нічого не поробиш. На мить її простромив жаль до тих, хто залишився в Шаурах. Особливо до батька – а як же ще його називати? Він завжди ставився до неї з незграбною ніжністю, захищав від різких, часом незбагненних і несправедливих нападок Олександри, які тільки тепер набули пояснення.

Марта здригнулася – в заростях картаво й неприязно скрикнув якийсь птах. Не зараз. Треба заховати думки про це якнайдалі, щоб потім у всьому спокійно розібратися. Насамперед вона повинна знайти яку-небудь стежку в заростях, яка рано чи пізно приведе її до дороги, хоча б путівця. А там буде видно. Вона прикусила губу й підвелася з порохнявого стовбура, помахала долонею темному озеру, відвела гілку, що норовила хльоснути по очах, пригнулася й пірнула в гущавину.

Коли почався підйом, чагарник порідішав, поступаючись місцем мішаному лісу, і вона з полегшенням вдихнула повітря, насичене запахом грибів і прілого листя. Тут можна було хоча б випростатися, пітьма здавалася не такою щільною, а вгорі, між сонними верхівками дерев, прорізалися окремі зірки. Зо чверть години вона продовжувала рухатися через ліс, який наче ставав просторішим, а стовбури дубів і ясенів – дедалі масивнішими. Аж доки раптом відчула дивну річ – наче босоніж ступила з товстого килима на гладеньку підлогу. Листяна підстилка, у якій потопали її набряклі кеди, зникла: Марта стояла на добре втоптаній і досить широкій стежці.

Що тепер? Дорога, схоже, йшла паралельно берегу Гаврилівського ставу. Це її не влаштовувало. Доведеться шукати іншу. Можливо, та відгалужується від тієї, на якій вона зараз стоїть, і веде до справжньої дороги. Питання в тому, куди повернути – праворуч або ліворуч? Марта повагалася й вибрала праворуч. Тепер ходьба не вимагала особливих зусиль, але вже скоро вона відчула, як нічний холод починає до неї добиратися. Вона обхопила себе руками, хоча користі від цього не було ніякої, і зчепила