Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

Розділ 8. Леді Озера

Сутінки поволі огортали місто, і всюди спалахнули ліхтарі. У далині виразно вимальовувалась біла кладка замку. Від воріт тяглася широка дорога, яка, наче міцний стовбур дерева, розгалужувалася на кілька шляхів, мов на різні гілки.

— Прилеглі дороги ведуть до гуртожитків факультетів! — вказав рудоволосий хлопець вісімнадцяти років. Він був старостою одного з факультетів. — Після того, як вас розподілять, ви будете там жити!  

Проходячи по замковій території, він розповідав про те, як буде проходити розподілення, не забуваючи повторювати «Ви мене слухаєте?». Справа від головної дороги розкинувся сосновий ліс. Біля нього, на узліссі, знаходилася огорожа гуртожитку Флурмстея, а з протилежної сторони — Вольфраму. 

Школа «Резенфорд» була відносно молодою. Її побудували у сімнадцятому столітті.

Продовжуючи розповідати, староста йшов далі, а колона першокурсників по двоє слідували за ним. Не зупиняючись, вони обігнули замок і вийшли до довгої алеї зі статуями. Навкруги росло багато сосен, і лише зрідка траплялися інші дерева. Через кожні кілька метрів стояли лавочки для відпочинку. Першокурсникам відразу пояснили, що це місце має назву алея Засновників. 

Першою стояла статуя жінки в довгій старовинній сукні. В одній руці вона тримала троянду, в іншій — меч; її обличчя було повернуте у бік океану. На постаменті було вказано «Катана Вольфрам».

Лера йшла милуючись статуями. Вони виглядали настільки реалістично, що здавалося, ось-ось оживуть. Вже на виході з алеї знаходилася найбільша статуя, приблизно чотири метри у висоту. З бронзи була вилита струнка дівчина з довгим волоссям, що каскадом спускалося по спині та плечам. Вона була вдягнула  туніку, що ледве доходила до колін. Однією рукою дівчина спиралася на гігантське листя конвалії, а другу поклала собі на талію.

Вірогідно її колись звали Кариною Роун. Принаймні так було написано на табличці знизу.  Там були ще якісь символи, але часу їх роздивлятися не було. З листя конвалії звисав великий годинник. Він точно відраховував час. Зараз стрілки показували на без п'яти вісім.

Нарешті алея закінчилася і підлітки вийшли на вільний майданчик. Перед ними лежало невелике дзеркальне озеро. Нічого не порушувало його спокій.  Навпроти нього розташувалися лави для глядачів, на зразок амфітеатру. 

Лави рясніли студентами різних факультетів. У кожного був свій колір: зелений у Вольфраму, червоний — Флурмстея, синій — Локстерна, і світло-коричневий у Ворвуча. Форма відрізнялась тільки кольором, фасон був однаковий. Дівчата та хлопці носили жилети з краватками. Ще шкільні правила зобов'язували дівчат носити спідниці до коліна.

Усередині амфітеатру знаходилися місця для викладачів. Вони відрізнялися від інших. На стільці, що нагадував трон, сиділа немолода жінка з темним зібраним в складну зачіску, волоссям. На вигляд їй було не більше п'ятдесяти років. Жінка прикривши рот долонею, сміялася над жартом сусіда справа. Чоловік поряд з ним хмурився в коротко стрижену бороду. Ці чоловіки були деканами Ворвуча та Локстерна. 

По другу руку від директорського трону сиділи дві жінки. Русоволоса, в сукні у грецькому стилі, була повністю поглинута розмовою колег. А ось інша  більш зацікавлена студентами, що прибували.

Світла, щоб роздивитися групку першокурсників було достатньо. Іноді зупиняючись на комусь поглядом, жінка супилася, подумки сподіваючись, що саме цей студент не попаде до її факультету.  

Староста провів майбутніх студентів до двох колон. Там їх чекали ще троє у світло-фіолетовій формі старост. Поки першокурсники шикувалися, старости продовжували їх научати.  

— Намагайтесь не шуміти, щоб не пропустити своє ім'я. Як тільки вас викличуть, підійдете до Ленгріни. Вона назве ваш факультет і вручить чарівну паличку!

— А Ленгріна — це хто? Нас будуть розподіляти по характеру чи випадково? — почулося зразу декілька запитань.

— Ленгріна — це вищий водний дух. Її ще називають Леді Озера. — відповіла староста Вольфрама, на ім'я Лєна.  

— А як… — заїкнувся хтось.

— Нам не повідомляють, за яким принципом воно ведеться! — розсміявся один зі старост. — Але мені здається це якось пов'язано з камінням у паличках!

Коли старости зайняли свої місця на лавах, першокурсники відчули себе незатишно. За цим послідувала коротка промова директорки. 

Лера перезирнулась з Ульяною у пошуку підтримки. Їм вже розказали, що показові розподілення проводилися тільки останні тридцять років. Іншим курсам, по суті, було не цікаво кожен рік дивитись одне й те саме. Лера була з ними повністю згодна. В неї підгиналися коліна тільки від однієї думки, що на неї буде дивитися уся школа. І не просто дивитися, а оцінювати, засуджувати… 

Дівчинка, здається, навіть дихати перестала, коли з викладацького місця встала висока жінка в сукні, що повністю закривала її тіло, у тому числі руки та шию. На вигляд їй було не більше тридцяти. 

Лера прослідкувала, як жінка зупинилась перед трибуною і відкрила якусь папку. Потім, повернувши голову, зустрілася з розгубленими поглядами підлітків.

— Вітаю вас, дорогі першокурсники! Мене звуть Ксенія Майроуз. Через декілька хвилин ви дізнаєтесь, який факультет стане для вас домом на наступні сім років. Кожний з вас отримає особливу чарівну паличку з каменем, в якому накопичується енергія. А тепер я хочу представити вам Ленгріну, саме від неї залежить ваш факультет. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍