Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 20 «Догралася»

Я зайшла в квартиру, зачинила двері й повільно сповзла по них на підлогу.

Я догралася.

Навіщо я взагалі затіяла цю гру? Навіщо провокувала його? Так, це спрацювало — саме так, як я й хотіла. Але який у цьому сенс? Це ж не змінює того факту, що в Тимофія є дівчина.

А я, здається, зовсім забула про це.

Тепер почуваюся останньою сукою, яка зваблює зайнятих чоловіків.

Боже, ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації.

Мене тягне до нього, і цей потяг сильніший за мене. І, здається, це взаємно. Бо так не цілують байдужу жінку. Такі слова не говорять просто так.

Але що мені з цим робити?

Я не знаю.

І найгірше—це я сама ускладнила ситуацію.

Повільно підіймаюся з підлоги й іду до ванної, дорогою знімаючи прикраси та одяг. Все кидаю просто на підлогу. Вмикаю душ, заходжу під гарячі струмені й заплющую очі.

Вода змиває втому. Але не його дотики. Вони, ніби відмітки на моїй шкірі, яких ніколи не позбудуся.

Виходжу з душу, накидаю шовковий халат просто на вологе тіло й іду в спальню. Лягаю на ліжко й заплющую очі. Але одразу ж відкриваю. Перед очима — сцена на терасі.

Я не розумію, чому мене так тягне до нього. Ми ж майже не знаємо одне одного. Це просто фізичний потяг? Я не знаю. Я вже нічого не знаю.

Добре, що завтра субота, і не треба йти на роботу. Бо я не уявляю, як буду дивитися йому в очі.

Хоча б кілька днів, щоб зібратися з думками й вирішити, що робити далі.

Лежу на ліжку, втупившись у стелю, але думки не дають спокою. Я обдумую кожну секунду сьогоднішнього вечора, наче перемотую назад, розбираючи на деталі. Як він дивився на мене. Як його пальці ковзали по моїй шкірі. Як звучав його голос.

Це було помилкою. Я це знаю. Але чому тоді мені хочеться повторити її?

Знову заплющую очі. Роблю глибокий вдих. 

Достатньо. Я повинна якось переключитися.

Встаю, беру телефон і відкриваю список контактів. Мені потрібна розмова. Жива, реальна, така, що відволіче від всього цього хаосу в голові.

— Ти не спиш? — запитую, коли Ліза бере слухавку.

— Ні, звичайно, ще ж рано, — у її голосі легка насмішка. — Щось сталося?

Я вагаюся, чи варто їй говорити.

Чорт.

Звісно, сталося. Але як пояснити, якщо я й сама не можу розібратися?

— Просто… сумно одній вдома.

— Тоді приїжджай до мене, — без вагань відповідає вона. — Я якраз відкрила пляшку вина й планую дивитися якусь безглузду комедію.

— Дай мені пів години, і я буду у тебе.

Кидаю телефон на ліжко, швидко переодягаюся в щось зручне. Ніякого макіяжу, ніяких укладок — просто спортивний оверсайз-костюм та дулька на маківці.

Викликаю таксі й одразу спускаюся на вулицю. Вечірнє повітря свіже, трохи холодне, і я мимоволі щільніше стискаю поли худі.

Через кілька хвилин сідаю в машину. Водій привітно киває, уточнює адресу, і ми рушаємо.

Я дивлюся у вікно на нічне місто.

Думки плутаються.

Я б хотіла поговорити з Аріною, але в її стані це зараз зайве. Їй треба відпочивати, набиратися сил перед пологами, а не слухати мої емоційні скиглення.

Ліза — інша справа. Вона завжди вміє відволікти, розсмішити, а якщо треба — дати прочухана, щоб я нарешті перестала зациклюватися на тому, що не можу змінити.

Машина плавно зупиняється біля її будинку.

Я розраховуюся, виходжу й набираю код на домофоні.

— Відчинено, заходь! — одразу чується з динаміка.

Я усміхаюся.

Це точно буде кращою ідеєю, ніж залишитися вдома наодинці зі своїми думками.

Коли опиняюся на її поверсі, одразу бачу Лізу, яка стоїть на порозі відчинених дверей, схрестивши руки на грудях і з хитрою усмішкою.

— Вечірка була настільки нудною, що ти вирішила звідти втекти?

— Ох, Лізо…

— Проходь, вип’ємо вина, і ти мені все розкажеш.

Вона відступає, пропускаючи мене всередину, і зачиняє двері. Я знімаю кросівки, проходжу до вітальні й одразу помічаю, що у Лізи вже все підготовлено. На маленькому столику стоїть відкоркована пляшка вина та два келихи, поруч — нарізані фрукти, сир і горіхи. На підлозі розкидані подушки, а зверху — затишні пледи.

Що ж, саме такі дівочі посиденьки мені зараз і потрібні.

Ліза заходить слідом і вмощується на підлозі біля столика.

— Сідай і розповідай.

Я не вагаючись займаю місце навпроти, накриваю ноги пледом і зітхаю.

— Навіть не знаю, з чого почати…

— Давай почнемо з вина, — пропонує подруга, наповнюючи келихи.

Ми цокаємося, і я одразу роблю великий ковток. Смак приємний, трохи терпкий, але це не має значення. Я осушую келих до дна.

— Ого, здається, все серйозно, — Ліза піднімає брови.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — я роблю паузу, перш ніж нарешті зізнатися: — Я цілувалася з Тимофієм.

— З Дорошенком?!

— Угу.— А він розійшовся зі своєю дівчиною?

— У цьому й проблема. Ні.

— Ох, подруго, ну ти даєш… І як це сталося?

Я коротко переповідаю подрузі все, що сталося на вечірці, і, звісно, про той момент на терасі. Ліза, ясна річ, знала, що я провела ніч із Тимофієм. Того вечора вона бачила, як ми разом залишили клуб. А потім я підтвердила, що це була ніч із незнайомцем, який, як виявилося, став моїм новим босом. І про його дівчину вона теж знала — про це, зрештою, знав увесь офіс.

Коли я закінчую свою розповідь, мовчки наливаю собі ще вина й знову випиваю келих до дна.

— Ситуація складна, — Ліза обережно підбирає слова. — Але я впевнена, що ти йому подобаєшся.

— А що це змінює, Ліз?

— Ну, може, він розійдеться зі своєю дівчиною…

— Та не хочу я цього! Не хочу бути тією, через кого розпадаються стосунки. Не хочу бути такою самою дівкою, як та, через яку мені зраджував Іван.

— Ну, твій Іван ще той козел, — зневажливо фиркає Ліза. — Він зустрічався одночасно і з тобою, і з тією дівчиною майже рік!

Я мимоволі згадую колишнього. Він був моїм першим і, як я тоді думала, єдиним коханням. А потім зруйнував усе в одну мить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍