Читати книгу - "Гіркі землі"

гроші, на громаду робити. Проте зараз Юрківна відчувала якесь хвилювання, чи, може, приймала бажане за дійсне, але їй здавалось, що Ігорко зголосився, бо здогадувався, що вона хоче від нього чогось більшого, що вона в розпачі шукає собі спільника.

Жінка відкрила холодильник: грудка масла і пару яєць. А, нема чого кликати чужого хлопа до хати. Це і не по честі, і не по статусу. Заплатить йому зі своїх грошей, і так нема на що витрачати. Вона вийшла надвір, почувши скрип металевої хвіртки.

— Чого вчора не зголосився? — буркнула вона, дивлячись згори на дрібну постать Ігорка. — Боявся своїх кумплів?

Ігорко опустив голову і махнув рукою.

— Як там мама?

— Мама вночі мене збудила і сказала, щоб я йшов світ спасати.

— Що ти таке кажеж?! Ти…

Юрківна прикусила язика. А чом би й ні? Як ще це можна назвати? Не такі бралися спасати світ, і хоч ніхто їм не вірив, але потрафили це якось зробити.

— Я, — зітхнув Ігорко і подивився на неї очима, в яких був той самий біль самотності і неприкаяності, що і в неї. — Мама сказала, аби я зітнув Анельчину кукурудзу, бо їй світ заступила. Як зітну, вона сяде на стільчику й буде дивитись, як я спасаю світ.

«Господи, — подумала Юрківна, — та він тойво… Мамі його не дивно, 80 літ, склероз…»

— Ігорку, а ти знаєш, що Анельці, певно, не сподобається, як ти кукурудзу зітнеш?

— Мама її просила, я просив, аби не садила кукурудзу перед нашими вікнами, а вона сказала, що має то десь.

Юрківна замислилась, що у неї є на Анельку. Що самогонщиця, гонить труйку, що Михайло Прокоповичів вмер від її горівки, правда, ніхто нічого не доказував. Але такий був синій на катафалку, що від простої горілки такого не могло бути. Ага, податки два роки не платила.

— Ну, і що ти будеш робити? Коса то не зітне, хіба сокира. Якби хіба вікно прорубав, аби мама виділа церкву.

— І щоб виділа, як ти світ рятуєш? А як вона собі те уявляє, ти не питав?

— Нє, — завстидався Ігорко, аж почервонів. — Я не знаю, як світ спасати. Хіба що бур’яни покосити.

— Я тобі дам косу. Добру, найліпшу в світі.

Юрківна пішла до стодоли, де зберігалось усе, що потрібно на господарці, і що не потрібно в хаті, але жаль викинути. На жердці висіло три коси. Одна — покійного чоловіка, друга — сина, а третя — її тата. Юрківна користувалась чоловіковою косою, синова коса була майже не вживана. Ну, а татова…

— Ходи сюди ближче, Ігорку. Видиш ту тонку косу? То мій тато зробив з шаблі свого тата, а мого діда, січового стрільця. Ніхто такої не має. Чоловік нею хіба пшеницю косив, я не дозволяла, бо то пам'ятка. Нею і кукурудзу зітнеш. Візьми в руки.

Ігорко провів пальцем по лезу, бризнула кров.

— Востра, — сказав він, — дуже востра.

І запхав палець до рота. Поки Юрківна прибігла з перекисом водню і ватою, на Ігорковому пальці вже був приліплений подорожник. Коли він йшов, жінка попередила:

— Не кажи нікому, що я дала тобі косу.

— А як вкрадуть?

— Думаєш, я не знаю, хто у нас у селі краде?

Повертаючись на роботу, Юрківна чулася трохи дивно. Ні, вона не шкодувала, що дала родинну реліквію непоказному чужому хлопові, на якого порядні ґазди дивляться згори вниз. Просто Ігорко наче заразив її своїм божевіллям. Вона вірила в косу, зроблену з шаблі, й на задеревілі стебла трави, що росла вздовж дороги, готуючись вивергнути з себе насіння, дивилась, як на вояків. Їй було весело, наче новобранцю, що виривається з буденного життя на війну.

Ігоркова мама сиділа під хатою в подертій вигорілій синій хустці й лущила зелений біб.

— Ну, що, мамо, будемо спасати світ? — весело сказав чоловік, розмахуючи косою.

— Га? — спитала стара.

Ігорко зітхнув, зайшов до хати, і сховав косу в тій кімнаті, де спав, встромивши лезо між шафою і стіною. Потім врізав собі хліба, намастив смальцем, вирвав на городі зелену цибулю і сів на порозі, розглядаючи стіну кукурудзи перед собою. Він міг вже зараз спробувати косу, але хотів витримати паузу, призвичаїтись до коси, провести з нею ніч під одним дахом.

Ігорко спустився з горба, під яким була розбита дорога, що відділяла горб від городів. Навпрост у бур’янах і бузині потопала напіврозвалена Оринина хата. Різні там жили люди, після того як вмерла Орина, але ніхто не прижився. Сад і город злилися в одне суцільне зелене місиво, і десь там ховалася покинута стара студня, з якої набирали воду журавлем, була вона обкладена камінням, а не бетоном. Вода в ній була дуже добра, але ніхто її не брав, бо вигін заріс, і навіть попри городи ніхто не косив, протоптавши вузькі стежки, кожний до свого. У них теж був загін, але Ігорко здуру віддав його Митрові, аби той носив мамі молоко. Митро носив пару місяців, а тоді продав корову і заявив, що той загін належав його дідові за Польщі і він його відсудить. Хто би слухав Ігорка в суді? Якби мама підтримала його, але мама… Могла взяти мотику, дійти до хвіртки, і забути, за чим йшла. Того, що коло хати, їм вистачало.

Стара стояла на куті, і біля її ніг була мисочка з молоком.

— Чуєте чи ні? — говорила мама. — Напийтеся молока, та й вертайтеся знов до лісу. Мій син буде косити. А то трафите під косу. Аби до рана ні одної не було — передайте всім!

Ще хіба озвалися перші птахи, Ігорко взяв косу і вийшов надвір. Миска була порожня. Могли коти випити, а могли і змії. Досить того, що Ігорко потім не бачив ні одної змії, хоч косив усюди.

Найперше він прорубав вікно в кукурудзі. Коса увійшла як у масло у тверді стовбури. Вікно вийшло широке, на чотири метри, аби мама могла видіти церкву і людей, що йдуть по дорозі. Аби люди виділи, що мама жиє і добре їй ведеться. Далі Ігорко постинав кропиву за клубом і перейшов до автобусної зупинки. У траві було повно пляшок, серед них і ті, з яких пив він. Ігоркові стало встидно. Він пішов додому, знайшов мішок і поскидав туди пляшки. Що з ними робити далі, не знав. Лишив так.

Коли почувся звук першого автобуса, Ігорко перемістився зі своєю косою до сільради. Хотів найперше догодити Юрківні. З першого дня він вирішив, що буде