Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Як трапиться буфет, а там помаранчі, канапки з ікрою... Ні. Витримати потрібно.

І Василь побіг на Шумську рогачку до Фройка.

— На що вам стільки грошей? — питає Фройко. — Хм... На що. Питання...

— Треба, Фройку! Наука коштує, — каже Василь. Немає часу на філософію. Бігти далі, темно... Вечір-баль, вечір-баль, вже ось спадає темінь... А ще стільки роботи.

Найперше треба відвідати голяра. Василь вже заростає препоганим мохом, і його підборіддя вимагає бритви. Волосся також конче треба підстригти. Йдуть разом з Євгеном. Сьогодні вони рішені на все. Опинилися в першорядній голярні, куди заходить тільки міська аристократія. Тримаються солідно, говорять поважно.

— Вам постригтися? — вклоняється голяр.

— Так. І поголитися... Будь ласка...

Василь і Євген сидять перед великими дзеркалами. На них дивляться розчервонілі, піднесені обличчя, вихрясті чуби, блискучі очі. Голяр старанно пригладжує ті вихри, але вони не піддаються... Вони стирчать шалено, настирливо, визивно...

— Що робити? — кидає між іншим голяр. — Може зробити завивку? — обережно питає він.

— А скільки це може коштувати? — подумав Василь. Ах, що там сьогодні рахувати.

— Так... Будь ласка... Робіть завивку, — киває Василь головою. Розуміється, Євген наслідує колегу. Мить і голови їх опинилися під шаленою нагінкою голяра. Він їх скуб, пік, крутив, завертав сюди, завертав туди, і по часі хлопці почувають на голові замість волосся якусь тверду, теплу шапку. Здається, що голови стягнуто обручами. їх не можна пізнати. Вони хвилясті, вони охайні, вони пригладжені... Це голови, зняті з вивіски голярні...

Хлопці великодушно платять, щедро дають “на чай”, до побачення... Голяр їх проводить низьким, вишуканим поклоном... Опинились на людній вулиці і ступають гордо і незалежно, мов справжні аристократи. І тільки вдома, коли вже все майже зроблено, коли лишається одягнути випрасуваний френч, посадити кепку і сказати “з Богом”, як з’являється господиня. Перші її слова були: — О! Господи! І хто це вас так спаскудив?

Такого щирого великого здивування хлопці вже давно не бачили. Спаскудив? Це сильно сказано. Василь і Євген збентежені, їх голови ще раз опиняються в дзеркалі. Так. Щось тут не те... Якось воно дивно... Щось в тому є бараняче... Це досить смішно.

Ні. Господиня має цілковиту рацію... Хлопці негайно беруться до своїх кучерів. Негайно їх мочать, чешуть, але не так то воно зроблено. Вони вперто обстоюють своє існування... А час біжить, а на Василя чекають, а вже час відходити.

Ідуть. Будь-що-будь... Вириваються на вулицю і в пітьмі попід огорожею саду Гуляницького, наповнені острахом за свої кучері, піднесені і збентежені, хлопці дружньо ступають вперед. Вітер ріже їхні розгарячілі обличчя.

Дорогою вже хлопці переганяють юрби народу, що йдуть в напрямку комерційної школи. Перед її під’їздом вже ясно світиться, там товпляться люди і збоку цілий ряд візників. Василь пригадує балі, як про них пишеться в книжках. Він чує себе наструнчено. Кроки його чіткі, швидкі, і він біжить по сходах до зали, а назустріч йому гримить духова оркестра дванадцятого полку уланів з Білокриниці.

Здається, що люди не ходять, а танцюють в такт музиці. В роздягальні всі вони переображуються. Туди йдуть звичайні, буденні, а звідти виходять оновлені, сяючі. Жінки обертаються у чарівних фей, а мужчини у казкових Іванів Царевичів. Сукні розвіваються, кучері пінно збиті, оздоби сяють переливно. Рожеві, білі, кремові — тони, півтони і все разом гойдається, мов хвиля моря — відбоєм-прибоєм, сюди й туди...

А оркестра гримить, а оркестра бушує... А пари за парами йдуть та йдуть. Кивають знайомим, посміхаються, цілують і цілуються, прицмокують військові закаблуками. Бачать їх всі? Досить вони блищать? Оглядаються і дивуються та всіх дивують собою. Молоді вони і чують себе такими...

Зала наповнюється. Оркестра гримить. Молодь, галаслива і неспокійна, виповнює широкі простори. У перших рядах — поважні громадяни міста. Там також красується пані Амалія. Вона дивиться крізь льорнетку, а побіч знайомі, приятелі, поклонники, коханці. Там також знаменитий студент Краківського університету і кілька артистів трупи Комарницького.

За сценою рух, шум, поспіх. Декоратори, гримувальники; метушиться перевтомлений Семен Іванович і хриплим здушеним голосом кидає слова: “Сюди! Ви! Вдягайтесь! Куди? Не туди!.. Так. Це малий Вавилон”. Роздягальня повна барвистих одягів. Перуки, гуні, якесь знаряддя, картини. Все то вперемішку, а між усім тим з лютим виразом з’являються і зникають то ті, то інші. Гриб тут, Біленко, Луцкевич, Мединська, Варвара... Напіводягнені, розпатлані, недомальовані... Урядовець царських часів, унтер в мундирі, дядько з брилем, жінка в очіпку, пані з криноліном, замурзаний хлопчисько... Темпо, темпо, темпо...

На залі тихий шум, ніби там ледве-ледве хвилює море. Завіса повільно гойдається. Семен Іванович на спотикача вривається туди, рухом довгих рук закидає з чола волосся і наказує: “Ставте столи. Обережно! Ні. Канапу сюди! Суфлер — до буди!” Збоку готові, сяючі, у пишному полтавському вбранні Люся й Настуся — друга з хору. Як їм весело! Як горять їхні щоки! Як світяться блисками очі...

— Другий дзвінок! — здушено кричить Семен Іванович. Дзвінок вже дзеленьчить, порядок вкрадається, артисти виходять готові. — На місця! На місця! — хрипить Семен Іванович, ніби капітан корабля під час бурі. І всі по черзі займають свої місця. Робиться само собою. Відомий кожний рух. Ноги стають, руки лягають на бедра, очі спрямовані вскіс... Шум, шум, шум... Рух повітря хитає завісу, і десь там дзеленьчить третій й останній дзвоник.

Суфлер вимовляє слова. Рвучко, хвойно, одним шарпком, розкидаючи пурпуровими полами, вправо і вліво розривається завіса. Зала повільно, з відбоєм, лягає. Довга, широка, як прірва, повна людських голів. Шум її, мов луна, десь там, в темноті, завмирає. На сцені картина, і всі очі звернені туди...

Вечір завертівся. Час тікає, години летять... Дії, мов сторінки книги, перегортаються. Одна, друга, третя... Між ними перерви, марші оркестри. Люди входять, встають і сідають... І ось моя остання дія, останні слова, завіса і буря оплесків... Оркестра гримнула марша...

Василь Шеремета вилазить із своєї будки. Просидів у ній три години. По сцені, за сценою рух. З зали приходять з ґратуляціями. Втомлений Семен Іванович потискає руки.

— Прекрасно, прекрасно! Добре, Семене Івановичу!

— Но, но, но... Це так собі... Що там, — говорить наспіх Семен Іванович.

Він ще не може опам’ятатися. Його машина ще в русі.

— Семене Івановичу! — гукають на нього з роздягальні.

Спішить туди. Стоїть Гнатюк. Він тільки що натягнув свої

чорні нові штани, шлейки звисають, сорочка розхристана, але в руках у нього вже пляшка чистої Бачевського і чимала