Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 101
Перейти на сторінку:
чарка.

— За успішне закінчення суєти суєт! — наливає чарку і подає Семенові Івановичу.

— Так, за успішне! — каже той з чарівною усмішкою.

— А я, признатися, потерпав.

З’явився молодий Хмелюк. Він не брав участи у виставі, але він тут потрібний. Він уже випарував “закусенцію” у вигляді мішанини “добра і зла”. П’ють. До Гнатюка, до Луцкевича, до Гриба, до Біленка. Здоров і дай-Боже! По короткій хвилині з тарілки зникає “добро і зло”, а з пляшки горілка.

Світ одразу ширшає, очі дивляться рожево. Тепер можна сміливо пересягнути межу віку і піти навпростець у найбільшу гущавину тих, що під звуки оркестри описують танечні кола. Приємно почути себе юнаком серед дорослих, не думаючи про ніщо. Жити і радіти. Радіти і жити.

Жінки переодягаються довше. У них там всілякі кучері, завивання, приміряння. У них сьогодні великий день, їм плескали, їх подивляли тисячі очей, і хто там знає, — що їх якраз чекає при першому кроці виступу серед цього шумливого світу. Направду не зашкодить трохи уважніше приглянутися до уст, до брів, до вій, до кожної дрібнички в їхньому чисельному збройному арсеналі.

Але ось вони виходять. Ні. Це вже не Настуся і не Варвара... Це вже щось зовсім інше. До них вже ніяково отак просто підходити. Настя сьогодні піднялась на таку височінь, що бачити її зблизька судилося хіба вибранцям неба... Цвітуча, тонка і струнка. Волосся її, зачесане догори, горить сріблом, і в ньому блищить діядема з перлів... Тонкі уста злегка зарожевлені. Втома й нервовість обарвила її свіжі щічки. Блакитне серпанкове убрання доповнює цілість.

Під руку з Варварою вони пройшли повз сцену, кивнули хлопцям головами і зникли. Шум зали прийняв їх у свої обійми і не вернув.

Василь зрозумів усе. Він сьогодні викреслений з життя. Нічого не поміг йому Бачевський. Даремно. Він бачить зовсім тут перед собою свою нагу вбогість... Гнатюк, як тільки упорався з горілкою, зник. Йому судилося з’явитися назад саме в ту мить, коли Василь, мов розтрощений, стояв і дивацько, розгублено дивився туди, де зник його привид. Він відчув, що міцна, тверда рука згрібнула його карк.

— Ти що? — чує він над своїм вухом.

Повернувся. Перед ним Гнатюк, але який... На ньому чорне, нове вбрання, на ньому біла маніжка, на ньому чорна краватка-метелик. У! Таким ще не бачили Гнатюка. Василь отетерів остаточно, але Гнатюк не дав йому часу провалитись крізь землю. Він схопив Василя під руку, і обидва шубовсьнули в шумливо-пінну залу...

Там вже гримів вальс, і перед їх розгорілими очима пролітали в танцях пари. Попід стінами збитим натовпом стоять люди. Гнатюк і Василь увірвались у той натовп, їм хочеться кудись пробитись, вони роблять такі спроби... Перед їхніми очима обличчя... Все то своєрідні, гарячі, розчервонілі обличчя...Мужчини і жінки, молоді і старші... їх тіла розгарячілі і всі випромінюють тепло, майже жар.

— Ти танцюєш? — питає в захваті Гнатюк.

— Ні, — каже Василь. Кидає це слово, а сам дивиться туди, де летять пари. Там також Настя. Бачить її. Очі його слідкують за нею, біжать разом з вируючою блакитною хмариною, що ось відлітає в глибину... Як би кинувся туди і дико закрутився... Ні, ходімо геть! Прориваються крізь натовп, натрапляють на знайомих, попався навіть Козенко — малий, непомітний, мов цвях... Добилися до вихідних дверей і, наштовхуючись на людей, пішли, тупаючи униз по сходах...

Зупинилися в буфеті. За буфетом стояла сама Варвара Сергіївна, дорогоцінна, урочиста... Зовсім, зовсім чудо, але вона тримається меж землі і не пнеться до неба. Вона чарівно наливає чарки, чарівно ховає банківки, які сипляться й сипляться, мов справжнє листя восени... Темно-синя оксамитова сукня з пишним лисом додає їй королівської недосяжности...

Всі стільці зайняті. Всі столи заставлені. Всі місця заповнені. Треба стати невидним або озброїтись терпінням, поки хтось висмикнеться, залишить свій простір, щоб його негайно заповнити собою.

— Авансе! — чує Василь під ногами.

Дивиться туди. Під ним на низькому м’якому старомодньому фотелі Круп.

— Сідай! Ваша гімназія сьогодні вийшла поза межі... Це вже море... Сідай! Знайомтесь. Син судді з Вишнівця! Плутається в Марксі... Чув ти таке? Достоєвський, на його думку, міщанин... Нерозумно, але хвацько... Фу! Бракує повітря...

Він негайно налив Василеві відразу три чарки...

— Всі три! Раз, два, три! Хлоп! — вигукнув він глухим голосом.

Василь подивився на нього тупо і зрезигновано.

— Пий, — каже він Гнатюкові. Гнатюк протягнув руку, взяв чарку. Василь взяв також. Повільно, мовчки вилили то в себе.

— Ти, Василю, п’єш здорово... А вигляд у тебе табак... Втріскався, що? Ні. Ти мені не кажи!... Пий ще! Я ось тут маю запас... — Він показав рукою під стіл, де стоять невинно кілька пляшок...

— Ви вже знайомі? — питає Василь байдуже.

— Знайомі, — каже Гнатюк.

— Ясно! — стверджує Круп. — Море горілки випили в Хмелюка... А де Федір?

— Федір то Федір... Федір є, а де Валя?

— Валя танцює, — каже Фомин — син вишневецького судді. Він встав і проговорив. — Йду! На мазурку! Ех! — і затупав ногами...

— Коти, коти! — вирік Круп. — Звільни чесним людям місце. Сідай тут, а ти... Ну... Посунься, — звернувся він до якогось добродія в смокінгу.

Той поглянув на нього червоними очима і посунувся. Василь і Гнатюк сіли. Круп налив ще. Василь випив і почув у голові гойдалку.

— Я більш не п’ю, — каже він глухо.

— Не п’єш? — скрививши уста, каже Круп. — Мужик ти, Василю! Репаний. Не розумієш ти атому, з якого зліплено інтеліґентного чоловіка. Ти кнопка... От що ти! Бабця моя, фрейліна двора його імператорського величества Скарягіна, вбила б тебе одним поглядом... Підведи голову... Дивись на світ як диявол... На всіх одверто й згори. На всіх згори... Ти роджений для більшого... А що ви думаєте... Інколи так, власне, є. Родиться якась непотріб... Плебей, раб, відпалок... І дивись — з нього росте бик Аніс... Якесь божество. І наша революція це й є таке... Бичаче діло. Ленін? Хто він? Дворянин? Дуля. Дегенерат. Ти ж тільки глянь на його череп. Лисий, як коліно. А що закрутив з різними бабцями. Моя фрейліна двора казала: власне кажучи, Ленін належить до великих людей... І вона не помилилась.

— Хто казав фрейліна двора? — питає зовсім сп’янілий Гнатюк.

— Я казав, — сіпається до нього Круп.

— Ви но

1 ... 39 40 41 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"