Читати книгу - "Серед темної ночi"

так — голова туманiє… Люди їдуть на базар — торохтять. Уже починає свiтати.

Хоч би де прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко, — все тiло болить!.. I душа… Хоч би i вмерти… Хоч з мосту та в воду — он з того мосту.

Зiйшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.

Сiра, нечиста вода пливла лiниво, заспано пiд уранiшнiм туманом… Така холодна, негарна… Далi, далi!..

Зовсiм уже видко, по городу метушаться люди. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пiзнає… Стала й дивиться. Хатки й поганенькi обшарпанi будиночки тислися в яру попiд глинистою кручею. Згадала: Рiвчаки… Тi, де Роман… Чи не його це й хата?..

Тепло у його в хатi… Пiти б туди, бо там тепло… I заснути можна…

Хитаючися перейшла двiр i пiшла в хату.

III

Романовi з товариством останнiми часами не щастило. Пiшли вони в Диблi i зовсiм уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п'яних перезвян, i вся справа ляснула. Аж до свiту куйовдилася перезва на тiй вулицi, де були конi, i на ближчих, а товаришi мусили сидiти, притаївшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що їх там побачать, а вже якби побачили п'янi чоловiки, то певне, що живими не пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звiдти та винести цiлу душу.

Пiсля цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Рiпаки, i їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша i втекла в поле. Мусив вiн плуганитися в город пiшки, а тi двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та, їм на лихо, надворi був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю нiч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус i аж тодi схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулицi вже вештались люди i зараз же їх припинили. Спершу чорновусцi подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати — вiдкiля, та куди, та чого їдуть. Тi щось не так одказали, щось наплутали, — вони їх у волость, почали допитуватися, а тi ще бiльше плутали, i виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потiм одвезено до тюрми.

Товариство не боялося, що вони викажуть на судi iнших: то добрi хлопцi i цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рiк до тюрми, а то так i зашлють, бо вони вже не вперше на судi, а товариство тодi втрачає двох добрих робiтникiв. А друге — здобич вискочила з рук iще раз.

Пiсля цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблi, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачi, бо всю нiч ходили по вулицях, не даючи пiдступитися нi до одного двору. Бо хоч п'янi перезвяни i не догледiлись тодi до коноводiв, але потiм удень люди побачили, що по городах походжено, i ходило щось чуже. Догадались, якi то гостi були, i додали варти.

I це вже так два мiсяцi товариство сидiло без заробiтку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далi нiкуди. Тiльки Ярош жив, як попереду, бо вiн завсiгди пив потроху i не дуже шикував грiшми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всi тепер до його приходили позичати грошей, i вiн помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечерi Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сидiли, нарiкаючи на лихi часи, коли почули, що хтось iще йде, i незабаром у хату вскочив новий гiсть — Лукаш.

Вiн був ще обiдранiший, нiж попереду, а на довгих ногах не було чобiт: вiн уже давно їх пропив "з горя" i тепер ходив так, що одна нога була в резиновiй калошi, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:

— Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла — первий сорт, — кричав вiн п'яним голосом i брязнув на стiл кiлькома срiбними грошинами, що вони аж розкотилися по столу i двi впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисцi, i блiда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитинi шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилицi, руки в боки, i всмiхався безглуздим п'яним усмiхом.

Ярош iз Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський пiдняв тi монети, що попадали додолу.

— Чи ти ба! — скрикнув. — Гляньте лиш: карбованець i три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого "загубив"?

— Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а дверi лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!

— Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.

— А чим старе моє ремесло погане? — питав задерикувато Лукаш. — От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?

— Величається! — гарикнув похмурий Кучма. — Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт вiть що!

— Чого ж воно чорт вiть що? — питав ображений Лукаш.

— А того, що чорт вiть що, та й годi! Наше дiло старосвiтське, вiльне… Вивiв коня, сiв на його — як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вiкнах та витягай манатки! Пху!..

Кучма плюнув i сердито одвернувся. Вiн був старий коновод i не любив лигатися з звичайними мiськими злодiячками, що жили з дрiбної крадiжки.

— Бросьте спориться, — перепинив Ярош.-Єслi Лукашу щастя, то й гаразд.

— Нехай лиш становить могорича! — озвався Патрокл.

— За первин сорт! — крикнув Лукаш. Ухопив грошi й метнувся з хати. — В одну минуту?

— А стой, Лукаш! — гукнув йому навздогiн Ярош. — Позови там по дорозi Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав — подрав как самашедший… Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? — звелiв Ярош. — Видал ти Лазька?

Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звiстки.

— Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварi вiн робив… Пiшов i я на бульвар: паличку в руки та й iду собi — от, кавалер на гуляння, туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька — одпочиваю б то. I вiн мене бачить, i я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, канiс пекельний! Хоч би тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть