Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

суті речей, реальності, до якої, на жаль, можна наблизитися тільки через абстрактні роздумування та модельну раціоналізацію. Для прозріння нам потрібно звільнитися від кайданів, якими ми прикуті до емпіричного світу, вийти з печери[348] та побачити світ таким, яким він є. Той, хто прозрів і бачить реальні речі, реальність, «робив би все це з великою мукою, у нього боляче б миготіло в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив»[349]. А якщо він повернеться у печеру (що мені видається основним посланням алегорії) і розповість в’язням, які звикли до тіней, про справжні реальні речі, вони не повірять йому й не приймуть його назад. Така доля спіткала, наприклад, великого вчителя Платона — Сократа[350].

Для Платона головну роль завжди відігравала незмінність. І, навпаки, він намагався відвернути увагу від змінних (а отже, швидкоплинних) явищ. На думку Платона, відбиток правди (або ж, якщо хочете, структура, формула, матриця)[351] цього світу знаходиться десь глибоко в нас, де його лишають ще до нашого народження. Якщо ми шукаємо правду, треба просто заглянути собі в душу. Пошуки правди в зовнішньому світі, в емпірії, — оманливі, оскільки вони збивають нас на хибний шлях спостерігання та дослідження тіней (і саме на цей шлях, здається, пізніше стає Аристотель, див. далі). Справжні речі не можна побачити очима чи іншими оманливими органами чуття, а тільки розумом[352]. Ось як підсумовує ключове вчення Платона Поппер: «[Платон] Вірив, що кожному типу звичайної, тобто розкладницької речі відповідає річ досконала, яка не розкладається. І ця віра в досконалі й незмінні речі, яку прийнято називати Теорією Форм чи Ідей, стала основним вченням його філософії»[353].

Так було сформовано раціоналістичну традицію, яка врешті-решт зайняла ключове місце і в економіці. Йдеться про логіку, яка намагається раціонально відкрити принцип реальності й формує поведінку моделі. Ми й досі спостерігаємо в економіці тенденцію вмістити справжній світ у математичні моделі та незмінні завжди-і-всюди-дійсні точні графіки.

І Декарт, якого прийнято називати засновником сучасної науки, посилається на Платона: він шукає правду не в зовнішньому світі, а тільки шляхом внутрішньої медитації, заглибившись у себе, звільнившись від оманливих чуттів, пам’яті та інших сприйняттів. Декарт знаходить правду через мрії, сам на сам зі своєю раціональністю. Але до цього ми ще повернемося, Декарт відіграє важливу роль у нашій оповіді трохи згодом.

Міф як модель, модель як міф

На думку Платона, існує ієрархія буття та ієрархія пізнання, при цьому найвище розміщується знання про ідеї, а найнижче — інформація про обмани, ілюзії, тіні речей, що танцюють на стінах печери. Математичне пізнання перебуває не на найвищому щаблі, там стоїть знання філософське. Математичне пізнання також не вміє осягнути всієї правди. Навіть якби ми описали цілий світ точною математичною матрицею, ми не отримаємо всього знання. (Більше на цю тему в другій частині книги.) До речі, те, що ми описуємо принципи функціонування речей, ще не означає, що ми ці відносини зрозуміли.

Тому Платон використовує міфи як вдалий спосіб представлення правди. Певна невизначеність міфу — це не його слабкість, а його сила. Міф як форма висловлювання має набагато ширший спектр охоплення, ніж гіпотези математизованих наук. Міф може просочитися туди, куди наука чи математика не дістануться, може осягнути динаміку світу, який постійно змінюється. І навпаки — у сучасному світі є тенденція брати собі на підмогу математику чи якийсь інший точний метод, коли починаємо працювати зі складнішим матеріалом, де замало лише інформації від наших органів чуття. Слово метод (metahodos) означає по дорозі, а також поза дорогою чи за дорогу. Метод би міг бути певним гідом, який не дасть нам загубитися чи зійти з ментального шляху, який веде так глибоко, що в його володіннях уже достатньо тільки природного світла нашої інтуїції чи чуттєвого досвіду.

Можливо, погляд міфу й погляд наукової точності можна було би поєднати, якщо ми погодимося з твердженням, що й наука створює міфи навколо фактів — тобто будує свої теорії. Ми бачимо не величини — ми бачимо тільки те, що інтерпретуємо як їхні прояви. Врешті всі ми бачимо, як сходить сонце — але чому, як і з якою метою воно сходить, це вже питання інтерпретації. Тут уже настає черга історії, нарації.

За словами Платона, таємницю світу можна зрозуміти тільки через конструкції вищого порядку, хочеться навіть сказати мета-нара-ції, тобто загальноприйнятий міф, архетип, цивілізаційну історію чи модель, або ж, якщо хочете, матрицю, яка над нами (чи в нас) чатує. Над нижчими конструкціями стоять правди філософічні — форми, похідні від найдальшої ідеї Добра. Платон вважає, що математичні визначення та похідні гарантовано будуть функціональними, тому що вони існують поза нами, і ми поступово їх відкриваємо для себе, а не створюємо їх. Моделі відкривають невидимі закони буття.

Здається, що погляд Аристотеля на принцип абстрактності кардинально відрізняється: «Фраза Аристотеля, що ідеї не існують незалежно, самі собою, а універсали формуються з деталей, чудово відображає розбіжності між ним і Платоном»[354]. Проте серед можливих тлумачень ідей Аристотеля натрапляємо і на версію, що абстрактні конструкції знаходяться не поза нами, де ми їх можемо тільки пізнавати (у тому значенні, що ми до них постійно наближаємося відповідно до того, як зростає наше пізнання), а що ми їх (спів) творимо. Разом з цим сучасна економістка Дейдра Макклоскі вбачає точку перетину основ математики та релігії у вірі в добро Платона, у вірі в Бога як принцип усіх речей:

Математики Філіп Девіс та Ройбен Герш зауважили, що на задньому плані математики та релігії обов'язково має бути підоснова віри, яку кожен індивід повинен доповнити самостійно. Здається, що математики — це новоплатоністи-практики та послідовники Спінози. Їхнє поклоніння математиці дуже нагадує поклоніння Богові. От хоча би віра в те, що теорема Піфагора, так само як і Бог, існує незалежно від фізичного світу. І перше, і друге наділяє його смислом[355].

У платонівському світі[356] релігія з математикою та наукою не виключають одна одну, а доповнюють ! і навіть вимагають одна одної. За обома стоїть віра в принцип, що за всім пильнує, без якого ні перше, ні друге не має сенсу[357]. За словами філософа Міхаеля Полані, «і наука — це система цінностей (віра), якій ми віддані»[358]. «Віра — це не атака на науку чи повернення до повір’їв»[359]. Навпаки, віра стоїть біля витоків будь-якої науки чи знання