Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

| включно з елементарною вірою у те, що світ можна пізнати. Міф, віра у щось недоказане, про що, зрештою, ми часто знаємо, що воно нереальне (наприклад, гіпотези в економіці), починають відігравати роль суперструктур.

І тут напрошується питання, наскільки міфотворчою є економіка, або ж наскільки необхідними для неї є міфи? Економіка сама себе вважає обраною наукою для інтерпретації світу суспільства в наш час, але ми розуміємо, що в цій ролі без міфів їй не обійтися. Вона використовує їх у кількох площинах чи кількома способами. По-перше, вона черпає з міфів матеріал для своїх гіпотез (підсвідоме використання міфів), а по-друге, сама створює міфи й сюжети. Модель homo oeconomicus — це теж міф-модель. Якщо переодягнути переповідання історії, якої не існує, у математичну сутану, це ніяк не вплине на її міфічність. Як приклад можемо навести й інші міфи: про існування невидимої руки ринку, про свободу людини та самовизначення, про вічний прогрес і саморегуляцію ринку. Ніхто ніколи не бачив нічого з цього всього, але йдеться про історію, віру чи міф, які дуже сильно резонують (не лише) серед нас, економістів, та спрямовують усі наші суперечки, експерименти й статистики на підтвердження чи спростування цього наративу.

У міфах немає нічого ганебного, ми не можемо існувати без віри (на чому б вона не базувалася) — це потрібно визнати й рахуватися з цим. Одному міфу ми можемо протиставити хіба що інший міф. Міф вступає в боротьбу не з емпірикою чи з реальним світом (останній взагалі огортає незліченна кількість міфів), але з іншими адептами тлумачень, з іншими міфами.

Греки не вірили в свої міфи буквально, вони усвідомлювали їхню міфічність. Як написав про них Саллюстій, «усього цього ніколи не було насправді, але воно відбувається постійно»[360]. І хоч нам це й може видатися дещо дивним, проте сьогодні ми робимо точнісінько те саме. А схоже питання стоїть і перед економістами: Ми справді віримо в наші моделі? Віримо, що людина справді раціональна, що ринки самоочищаються і що є невидима рука ринку, — чи все це лиш міфи, які, можливо, «існують» у якійсь іншій — фіктивній — площині, а не в нашій буденній. Можливо й одне, й інше, але тоді не можна їх плутати. Якщо ж ми услід, наприклад, за Мільтоном Фрідманом[361], визнаємо, що йдеться лиш про припущення, які навіть не намагаються здаватися реалістичними[362] (тобто вони — фікція), тоді не можна стверджувати (чи робити онтологічно-теологічні висновки), що людина — дійсно раціональна. Якщо ж наші моделі (чи то вже в припущеннях, чи у висновках) усі учасники визнають фікцією (неважливо, корисною чи ні), тоді не можна на їх основі робити жодних висновків про людину.

Якщо ж ми, навпаки, вважаємо, що наші моделі — реалістичні, тоді ми віримо в наші моделі-міфи. І перебуваємо в полоні невизнаного міфу набагато більше, ніж наші архаїчні пращури. Давні греки дуже обережно ставилися до міфу, він для них був лиш корисною вигадкою, абстракцією, історією, якої ніколи не було насправді, але вона чудово допомагала пояснювати різні явища, орієнтуватися в світі, а часто — і вести практичну діяльність.

І ми як економісти мусимо прийняти рішення, бо поєднувати обидва варіанти — неможливо.

Без тіла та його потреб

Платон взагалі не брав до уваги (навіть мінімально) тіло. Тілесні втіхи він називає «так званими насолодами»[363], які «ми змушені отримувати для свого тіла, прислуговуючи його потребам»[364]. Тіло — це місце-знаходження зла, а його насолоди — оманливі: «...тому поки в нас є тіло й наша душа зв’язана з цим злом, ми ніколи сповна не досягнемо того, до чого прагнемо»[365]. Зло нібито виходить з тіла: «Адже і війни, і міжусобиці, і битви — це все справа рук тіла і його бажань»[366].

Тіло — це перешкода; коли душа «намагається щось досліджувати разом з тілом, видно, що тіло вводить душу в оману... найкраще [душа] мислить тоді... коли вона максимально наодинці з собою, лишаючи тіло осторонь, і, наскільки це можливо, без його участі та без контакту з ним намагається досягнути буття... тобто найчистіше це зробить той, хто буде підходити до кожного предмета максимально самим тільки мисленням»[367]. У цьому розумінні душі краще без тіла, від тіла лише самі неприємності: «Якщо в єднанні з тілом не можна нічого пізнати, тоді можливо одне з двох: або ж що взагалі ніяк не можна отримати знання, або ж лише після смерті; оскільки лише тоді душа буде сама по собі, без тіла, а раніше — ніяк. А якщо ж ми житимемо, тоді найближче до думки ми будемо тоді, коли намагатимемося взагалі не контактувати з тілом та уникати його товариства, окрім випадків, коли цього неможливо уникнути, коли не заражатимемося його природними потребами, оскільки ми лишатимемося чистими без контакту з ним, доки сам Господь не роз’єднає нас»[368].

Саме на це розуміння, яке полягає в усуненні сторони попиту (тобто бажання), до певної міри посилається раннє християнство, зокрема апостол Павло, а трохи згодом Августин. І те, що Августин сприймає тіло як в’язницю для душі (див. далі), у цьому контексті звучить лише як очевидне доповнення до згаданої вище Платонової думки. Августин протиставляє «тілесність» та переймання матеріальним світом усьому вищому духовному, він гордує всім тілесним, утискає його, маргіналізує весь матеріальний світ. Імплікація для економіки напрошується сама собою. Аскетичне суспільство, яке на відміну від нашого ефективного, пригнічуватиме попит, ніколи не зможе розвинутися до вищої стадії спеціалізації. Аскетичне суспільство, потреби якого обмежуються лише найнеобхіднішими речами, ніколи б не змогло (і навіть би до цього не прагнуло) досягти високого рівня добробуту. Врешті-решт навіть економіка — наука, яка конкретно займається попитом, пропозицією та їх збалансуванням на максимальному рівні (тобто працює над задоволенням часто неважливих і непотрібних для життя потреб) — ніколи б не змогла розвинутися до тієї форми, за якою ми її знаємо сьогодні. Для економіста осудження тілесних утіх — корисностей — має абсолютно прозоре значення. Ідеал Платона полягає не в споживанні й продукуванні матеріальних благ, а у відреченні від них обох. Щодо цього питання Платон — закоренілий стоїк, як ми побачимо згодом.

Проте ще з часів Сократа на цю тему відбуваються широкі дискусії: «Калікл позитивно ставиться саме до того,