Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

тебе розчаровувати, але так… І волосся, і зуби — усе виростає в людини потім, і людина росте, росте…

— І що, так — усе життя? То ти, мамусю, ще теж ростеш?

— Ні, донечко, з якогось моменту людина перестає рости, а росте лише її душа: розуміння світу, інших людей, їх вчинків…

— Хм… То, певно, ті думки старять людину… Мамо, а чого Давид із мене сміється?.. — образилася Мірочка на тихий сміх брата. — Скажи, що тут не так?

— Сестричко, а скажи, якою б ти хотіла бути: завше молодою й без обтяжливої для чола сили думок і досвіду життя чи старою з доброю й наповненою чистими помислами та досвідом душею?

Мірочка задумалася.

— А можна би так: і молодою, і з життєвим досвідом і доброю душею? — схитрувала дівчинка.

— Це важко, дуже важко, мої дорогі… Життя дає нам великий багаж подій і досвіду, інколи й гіркого, і виносити його можна, лише пройшовши тренування часом на життєвій дорозі… А коли завчасно — це як плоди на молоденькому дереві, що обтяжують його й можуть зламати за сильного вітру. Події людського життя — це і є той сильний вітер, але й дерева стають сильнішими за сильного вітру… Тому біля молоденьких саджанців ставлять підпори, а цвіт обривають, щоб захистити їх від завчасних випробувань… Ось так, мої саджанці дорогі…

— А ти, мамусю, і дядько з тіткою — наші садівники?

— І підпори, — додав Давид.

— Але то таки було би добре, щоб усі були і молоді, і з життєвою мудрістю, — закінчила тему Мірочка. — Але… що виходить: що без поганих подій і зла ми не станемо мудріші?

— Може й так, — продовжив Давид, — бо люди, які все мають, перестають розуміти й співчувати іншим; пам’ятаєш притчу про шибку й дзеркало, яку розповідав нам дідусь?

— Пам’ятаю…

— Так, мої хороші, люди вчаться одне від одного, допомагають своєю життєвою мудрістю, і від того ніде, ніде не дінешся… Дивіться: яка б не була зневірена людина в інших людях, а все одно не втікає від них у пустелю, дикі ліси, гори, а оселяється в містах, селах… бо сам ти — як та краплинка дощу — хоч і життєдайна, але надто мала, щоб розбудити ріки, напоїти поля, утворити печери… Люди багато досягли в науці, техніці, літературі, лише живучи разом… Жити з іншими людьми — це як вправно танцювати вальс: ти то наступаєш, то відступаєш, бо так домовилися танцювати, і в житті ти чи сам чимсь поступаєшся, чи хтось тобі, і тоді є добре…

— А з ким нам треба домовитися, щоб усі-усі на планеті жили добре і без війни й до нас не чіплялися? — дитячі запитання Мірочки добре били в десятку проблеми.

— От я виросту й придумаю, як усім-усім розказати історію цієї поганої війни й нашу історію… щоб ніхто-ніхто більше не переживав такого, як ми, — задумано закінчив Давид.

Увечері на радощах Степан навіть поцілував бабу Шо-Га, і душа старої від того розтопилася, як масло на сонці. Малого спадкоємця так уже виношував по периметру хати й примовляв із такою батьківською ласкою, яка багато років чекала свого виходу назовні, що Марія аж відчула кольки егоїстичних ревнощів, та Степан запевнив, що його любові вистачить і на них двох, та й ще на кількох діточок, яких вона йому подарує… Щастя оселилося в маленькій хатині… Але, як і будь-що під час війни, це було щастя на пороховій діжці — обоє це усвідомлювали, але страху не мали — закінчився весь із появою малого живого ангела.

Через кілька днів Марія вже бігала по хаті: енергійно прала пелюшки, палила в печі, готувала їсти та щораз бігла до плетеної люльки, підвішеної до бруса стелі: чи на місці Богданчик… Богданчик, звісно, був на місці, але душа жінки, яка втратила першу дитину, підсвідомо отримала найвищий рівень тривожності. Марію тепер наче зв’язували невидимі нитки-дзвіночки з ним: тільки малий розплющував очі, як Марія вже то відчувала й бігла примовляючи та не давала йому жодного шансу подати звуки незадоволення чи засльозити волошкові оченята.

На хвилю, обмотавши груди теплою великою хусткою, побігла у хлів:

— Як ви тут, мої рідні?

— Добре, — радісно відповіли голоси з-під підлоги.

— Я вам чаю гарячого липового принесла й картоплин; уже мені вибачайте, мало вам уваги приділяю… Самі все розумієте. Естер, зірочко ти моя, дякую і тобі, що ти є в моєму житті. Пильнуй наші дітки, — поспіхом говорила Марія. — Ну все, треба бігти. А-а, ще ні, ще ні. — Вийнявши шматочок скоринки, рушила до Козетти: — І тобі дякую, що допомогла Естер покликати… За все, за все й усім треба дякувати, то й світ буде добрішим… — Пильно глянула на Красу: — А ти, царице, ще два місяці будеш зі своїм дитятком, так що лежи, наїдайся…

Баба Шо-Га щодня тепер приходила до Марії: вона відчула себе потрібною, й ілюзія власного родинного тепла накрила її з головою. Стару через її жадібність особливо ніхто з родини не потребував: ні син, ні онуки, ні рідна сестра, яка важко бідувала вдовою з чотирма дітьми. Та от сьогодні, коли баба Ганка вже рушила до виходу, у двері зайшов Юрко:

— Слава Богу, мати!

— А-а-а, навіки слава! Нарешті зайшов… Шо, а як би я померла, га? Чого стільки часу не заходиш, шо, га?

— Лихе не гине, — образливо відповів син.

Куленепробивний панцир душі баби Ганки вже став тоншим за час розлуки, і вона навіть образилася.

— Як маєш так говорити, то кажи, шо хочеш, і йди собі, я спішу…

— Овва, диви, як заговорила… І куди ж ти то спішиш?

— До Марії, з малим їй тре допомогти… А то бідна, сама вродила, нікого коло неї не було, то хоч чимось їй допоможу — може, колись сметани й сира дасть, як її Краса втелиться…

— От кур-р-рва… У святу бавиться… — від несподіванки Юрко аж присів на лаву.

— Шо-шо, га? — нічого не зрозуміла мати.

Чорні виразні очі Юрка метали блискавки, а рот його аж викривило підковою від злості: «Будь-яка нормальна баба не пустила б мою матір після того на поріг… А вони що — нічого навіть старій не сказали?! Не те щось тут, не те…»

— Сину, що з тобою?

— Та ніц, ніц, іди вже до холєри, йди собі, — вивернуло роздратованого Юрка з хати, бо не міг він ні матері, ні Богу признатися в тій підлості, яку вчинив Марії та Степану; а зараз відчував себе, як котеня, яке