Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

ткнули мордою у власне гімно, і від того шаленів ще більше.

На перше весняне тепло найшвидше відреагували кури: вони почали нестися й так наввипередки хвалилися своїми яйцями, що в хліві зранку стояв справжній курячий хор імені великого півня Вогника, а сам він постаментом перед хлівом оберігав спокій свого курячого гарему і підходи до хати. Коко, фаворитка Вогника, по- снобістськи поєднувала вихід свого яйця з поповненням калорій від своєї визнаної господині — Мірочки, для якої годування зозулястої курки було найважливішою щоденною подією підземного ув’язнення. Безстрашна Коко сідала перед вологою мордою Красої та свердлила її очима; корова від того ніяковіла й відвертала голову, чим робила таїнство виходу яйця комфортним для Коко, після чого курка недовго повідомляла світові про нього, доїдала свої гостинці і, обтрусивши пишні попелясті одежі, неквапливо йшла на аудієнцію до Вогника. Марія тішилася великій кількості яєць, бо кожної весни наставав важкий час передновку, коли їм і вдвох зі Степаном доводилося сутужно, а тут — аж п’ятеро їдоків.

— Степане, треба малого похрестити…

— Ну то кажи коли, піду домовлюся з отцем… Може, багато за ту справу не схоче…

Домовилися на найближчу неділю, одразу після служби.

— І я прийду, подивлюся, — утішалася новій події й можливості чергового показу нової шалінової хустки баба Шо-Га. — Марія зі Степаном у неділю малого хреститимуть, — з радістю повідомила Юркові.

А Юрко вже почав відчувати незрозумілі ревнощі й лють: він завжди знав, що його мати — тільки його й нічия більше, і, почувши майже родинну теплу нотку в її словах, наче оскаженів:

— Шо, ше й, може, бавити до них підеш, жити?

Стару ще більше вивернуло в шиї:

— А шо, може, й піду, га? Шо я від тебе виділа, га? Трохи шось ліпше, ніж від твого батька, і то поки-сь малий був…

Розлючений Юрко хряпнув кулаком по столу:

— Ой, мати, дивись. І договоришся, і добавишся…

Лють гнала його додому, і тут він відвів душу по повній програмі; заспокоївся аж тоді, коли втекли й плакали в стодолі побиті діти, а жінка мовчки прикладала велику металеву колодку до фіолетового синця на запухле око…

Після недільної служби Врублевські понесли малого хрестити. Юрко Бик, сидячи з другом Петром, теж поліцаєм, на цвинтарі, спостеріг той момент:

— Ходімо, Петре! Хочуть, курва, святими й чистими з болота вийти… ні, не вийде… Виставили мене придурком перед німакою… Я докажу, що там є нечисто…

Давид і Мірочка грали в сховку в шахи, Давид якраз зосереджено думав, бо Мірочка, незважаючи на юний вік, добре логічно мислила й прораховувала кілька ходів наперед; Естер плела капці для маленького Богданчика й напружено вдивлялася у світло від люфту, як раптом завмерла: наближалися чужі чоловічі голоси:

— Давай, Петре, навколо хліва добре роздивимся, щось та й здибем…

Естер блискавично схопила жмут соломи з долівки і запхала ним отвір люфту, переляканим дітям показала: «Мовчати!..» Бранці заклякли…

Петро зупинився біля люфту:

— Видиш, соломою запханий… Були би люди — був би відкритий…

— Ніц-ніц, усе одно пішли-но перевіримо, — наполягав Юрко.

Хлопи обійшли хлів і попали під атаку Вогника: зі страшенним півнячим репетом він наскакував на чужаків, а Юрка потрафив навіть дзьобнути в щоку. Знавіснілий Юрко щосили копнув півня, аж той перевернувся, але тільки сп’явся на лапи, почав рвати свої голосові зв’язки на повну потужність, і знервовані чоловіки зрозуміли: часу в них небагато. Юрко поспіхом оглядав невеликий хлів: біля стіни горою стояла перелякана Краса, поруч мекала Козетта, за нею, біля другої стіни, — Орлик, над ними — сідала для курей… і все… Погляд Юрка впав на невеликий простір перед коровою:

— Дивись, Петре, он там може бути сховок, — і рушив боком туди.

Естер із сином, заплющивши очі, до болю в пальцях тримали дошки…

Куд-кудак… — спочатку невпевнено, а потім, обурена порушенням святого процесу несення яйця, на весь світ почала кричати Коко й підвелася, залишивши на дошках сховку вже друге за сьогодні яйце.

— Кури якісь скажені в них, курва… і несуться, де попало, — прошипів Юрко й пішов до виходу.

Степан, вийшовши з церкви, почув лемент Вогника — поспішив додому й зіткнувся біля хліва з Юрком і Петром. Петро зніяковіло відвів очі, а Юрко із закривавленою щокою процідив:

— Розвів-сь тут цирк. На цвинтар не можна перейти… Дорогу зрізати хтіли-сьмо… Ще раз нападе — заб’ю курву…

Степан мовчав, просто дивлячись у вічі брехунам, і Юрко, який знову відчув себе проштрафленим котом, додав із ненавистю:

— Чого витріщаєшся, курво…

І з Петром поплентав хитавою ходою заскочених на гарячому злодіїв додому. Перехрестились на церкву й мовчки минули здивованих Марію з немовлям і бабу Ганку.

— Сьогодні не тільки в нашого Богданчика важливий день, а й у вас майже день народження, — сказав Степан увечері Естер.

— Так, це вже один із чотирьох, дядьку Степане, — озвався Давид.

— Ну то вже з вами точно ніц не станеться.

— Чого, чого так точно? — утішилася Мірочка.

— Бо кожна людина при народженні отримує свого ангела-охоронця, а ви, виходить, уже маєте їх цілу армію — аж дванадцять!

— О-о-о, як то добре, — зраділа Міра. — Бережіть нас, ангели, бережіть! — і махнула ручками до найближчих сусідів: і ти, Краса, наш ангел, і ти, Козетто, і ти, Вогнику, і ти, моя Коко. — Моя Коко нас сьогодні врятувала. Та й ви, дядьку Степане із тіткою, ще два ангели, і мама — теж наш ангел.

— І Гіта… і Збишек… — додав Давид…

Після вечері в темряві сховку Мірочка несподівано сказала:

— Мамо, а на день народження подарунки ще колись даруватимуть?

— Так, моя дівчинко… Буде все, що ти захочеш: ляльки, красиві книжки, може, піаніно… Що ти хочеш, щоб тобі подарували?

— Подаруй мені сонце, мамо…

— І мені… — прошепотів Давид.

— Я… подарую, обов’язково подарую вам сонце. Ви в мене дуже терплячі діти. І життя нас випробовує, наскільки ми терплячі, і сильні, і дружні. Сонце засвітить і для нас, вірте в це… просто вірте… Зараз нас зігрівають своїм теплом хороші люди й тварини… А ми накопичуємо це тепло в собі, щоб колись віддавати іншим людям. Може, Бог дав нам це випробування для того, щоб ми краще пізнали доброту цього світу — це теж є його, тільки невидиме сонце, і ми щасливі, бо маємо його; а колись теж засяяємо, як маленькі сонечка, у чиїхось долях…

Наближався Великдень. Як завжди, робота накривала село по самісінькі комини, а в обійсті Врублевських ситуація ще й ускладнювалася очікуванням теляти — якраз на чистий четвер