Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

тремтіли. Коли черга дійшла до останніх трьох конвертів, він раптом закашлявся й поліз у кишеню за носовою хусткою. І разом із нею так вправно витягнув такі самі аркуші паперу, засунув у кишеню запрошення, що ніхто, окрім трьох посвячених, нічого не помітив.

— Прошу вибачення, ваша величносте, — невимушено сказав він, — у мене в кабінеті вибите скло, і я трохи застудився.

— Ну що ви, це я повинен перед вами вибачитися. Адже скло те розбив я, коли ми гралися в сніжки, — також невимушено відповів Матіуш.

Помічник статс-секретаря дуже зрадів — думає, пронесло. Але не тут-то було!

— Панове міністри, прошу уваги. Негайно відкладіть сигари! — прогримів у тиші бас міністра юстиції.

Усі зрозуміли: щось трапилося. А міністр юстиції начепив на ніс окуляри і, звертаючись до помічника статс-секретаря, оголосив:

— Іменем закону ви арештовані за шпигунство і зраду. Згідно з параграфом 174, цей злочин карається смертю через повішання.

У помічника секретаря неспокійно забігали очі, на чолі виступили крупні краплі поту, але він не подав вигляду, що здрейфив.

— Пане міністр, це непорозуміння! Я нічого не розумію! Я застуджений, у мене кашель, тому що в кабінеті розбите скло. Мені необхідно піти додому й лягти в ліжко, — лепетав помічник секретаря.

— Ні, приятелю, нікуди ти не підеш! У в’язниці одразу тебе вилікують, не турбуйся!

Двері розчинилися, до зали увійшли п’ятеро тюремників і наділи зрадникові кандали на ноги й на руки.

— Що таке? Що сталося? — галасували міністри.

— Зараз побачите. Будь ласка, ваша величносте, розкрийте ці конверти.

Матіуш вийняв із конвертів підроблені листи і прочитав уголос:

«Тепер, коли чорні королі за мене, мені на вас наплювати. Один раз я розбив вас і ще розіб’ю. Тоді ви станете шовковими. А поки що оголошую вам війну».

У цей час п’ятий тюремник витягував із кишені помічника секретаря разом із носовою хусткою три зім’яті запрошення на відкриття парламенту.

Закутому в кандали в’язневі веліли підписати протокол, що все це правда. І терміново викликали по телефону статс-секретаря, який негайно примчався, ледь живий від страху.

— Ах, мерзотник! — обурювався він. — Я хотів сам прийти, а він просив доручити це йому. Сказав, що в цирку дуже цікава програма, і навіть квиток мені купив. А я, дурень, повірив!

На суд прибули п’ять генералів — військових юристів.

— Підсудний, ви повинні говорити тільки правду. Це може полегшити вашу долю. Якщо ви брехатимете й вивертатиметеся, ви загинули!

— Я говоритиму правду.

— Коли ви стали шпигуном?

— Три місяці тому.

— Що спонукало вас вступити на цей злочинний шлях?

— Я програвся в карти, а грошей у мене не було. Як відомо, картярський борг належить платити протягом двадцяти чотирьох годин. Ось я і взяв казенні гроші.

— Значить, ви здійснили розтрату?

— Я розраховував повернути гроші, коли виграю.

— Ну і що далі?

— Я знову програв.

— Коли це було?

— Приблизно півроку тому.

— А потім? Розповідайте!

— Потім я весь час боявся: ось буде ревізія, і мене заарештують. Нарешті мені стало не під силу жити у вічному страхові, я поїхав за кордон і запропонував іноземному королеві свої послуги.

— Скільки він вам платив?

— Як коли; за важливі повідомлення — багато, за дрібні — копійки. За цю справу мені була обіцяна крупна сума.

— Панове судці, — почав свою промову міністр юстиції, — ця людина скоїла три злочини: перший — розтрата казенних грошей; другий — шпигунство; і третій, найжахливіший, — він хотів, щоб знову спалахнула війна й загинули тисячі ні в чому не винних людей. Згідно з параграфом 174, я вимагаю для нього смертного вироку. Оскільки звинувачена людина штатська, розстріл замінюється шибеницею. Що стосується статс-секретаря, він повинен нести відповідальність за свого підлеглого. Я й сам не проти сходити в цирк, але на таке важливе засідання він не мав права присилати свого заступника, який до того ж виявився шпигуном. За таку серйозну провину по службі згідно із законом йому належить тюремне ув’язнення строком на шість місяців.

Судді-генерали пішли радитися.

— Як же так? Адже шпигун казав, що це зробить сам секретар, а не помічник? — пошепки запитав Матіуш у канцлера.

— Ах, ваша величносте, інформація шпигунів ніколи не буває абсолютно точною! Якщо вони почнуть розпитувати, що та як, це може здатися підозрілим, і їх заарештують.

— Це він здорово придумав — заарештувати його тільки на засіданні. А мене так і підмивало віддати наказ, щоб його тоді ж узяли під варту, — не вгамовувався Матіуш.

— Що ви, ваша величносте, хіба так можна! Найкраще — прикинутися, ніби нічого не підозрюєш, зловити шахрая на місці злочину, і діло зроблено!

Церемоніймейстер тричі вдарив срібною булавою по столу: до зали увійшли судді-генерали.

— Іменем закону оголошуємо вирок. Секретаря — на місяць у в’язницю, його помічника — повісити.

Засуджений до смерті так голосно плакав і просив про помилування, що Матіушу стало шкода його.

Він пригадав, як судили його самого й лише завдяки тому, що судді не мали спільної думки — розстріляти його чи повісити, він, Матіуш, залишився живий.

— Государю, ви вирішуєте, чи помилувати злочинця. Страту, якщо на те буде ваша королівська воля, можна замінити довічним ув’язненням.

І Матіуш, не вагаючись, написав на вироку:

Замінити довічним ув'язненням.

А тепер вгадайте, коли Матіуш ліг спати?

О третій годині ночі.

XXXIV

атіуш ще снідав, коли з’явився журналіст:

— Ваша величносте, мені не терпиться показати вам сьогоднішню газету. Вона, поза сумнівом, вам сподобається.

— А що там нового?

— Будь ласка, подивіться самі.

Матіуш узяв газету. Майже на всю першу сторінку — малюнок: він, Матіуш, на троні, а перед троном на колінах — тисячі дітей із букетами квітів. Під малюнком вірш, у якому невідомий поет підносить його до небес, називаючи найбільшим владикою від створення світу, найбільшим реформатором, сином сонця і братом богів.

Ні малюнок, ні вірш Матіушу не сподобалися, але він промовчав, боячись образити журналіста.

На другій сторінці красувалася фотографія Фелека, а під нею велика стаття: «Перший у світі міністр-дитина». І знову надмірні похвали Фелеку: який він мудрий, хоробрий! Матіуш здолав дорослих королів, а він здолає дорослих міністрів.

І ще там було написано: «Дорослі погано управляють державою, тому що не вміють бігати. А бігати їм не хочеться, тому що вони старі і в них болять кістки».

І в такому дусі ціла газетна сторінка!

Це теж не сподобалося Матіушу: навіщо хвалитися завчасно й лаяти дорослих?

Унизу, де дрібним шрифтом друкувалися події, Матіуш прочитав таке, що змусило його насторожитися:

«Грандіозна лісова пожежа».