Читати книгу - "Біле Ікло"

відсунувся від гарячого місця на холодніше, глянув — і тієї ж миті уявив собі, як ці тонкі, чутливі пальці захрупотять у білих зубах вовчиці. Ніколи ще своє тіло не було для Генрі таким дорогим, як тепер, коли він втратив будь-яку надію надовго відчувати себе в ньому й дорожити цією своєю власністю.

Цілу ніч Генрі відбивався від голодної зграї палаючими головешками, засинав, коли боротися з дрімотою було вже несила, і прокидався від виску й гарчання собак. Настав ранок, але цього разу денне світло не прогнало вовків. Генрі даремно сподівався, що його переслідувачі розбіжаться. Вовки, як і раніше, щільним кільцем сиділи довкруг багаття й дивилися на Генрі з такою нахабною зухвалістю та впевненістю, що він знову занепав духом, хоч як мужньо тримався до світанку.

Генрі зробив відчайдушну спробу вирушити в дорогу. Та тільки-но він вийшов з-під захисту вогню, як на нього кинувся вовк, найсміливіший з цілої зграї; одначе стрибок був погано розрахований і звір промахнувся. Генрі врятувався, метнувшись назад до вогнища, і хижацькі зуби клацнули за кілька дюймів від його стегна.

Вся зграя ринула до людини, заметалася довкола неї, і тільки палаючі головешки відігнали її на безпечну відстань.

Навіть серед білого дня Генрі не наважувався одійти від вогнища, щоб нарубати хмизу. Футів за двадцять від саней стояла величезна суха ялина. Він витратив півдня, щоб розтягти до неї вогняний ланцюг із новорозпалених багать, увесь час тримаючи напохваті кілька палаючих головешок. Добравшись нарешті до дерева, він роздивився, де більше хмизу, щоб у той бік звалити ялину.

Ця ніч була точнісінько, як попередня, та Генрі майже не міг боротися зі сном. Його вже не будило собаче гарчання й виття. До того ж вони не вгавали й на мить, а напівсонний млявий мозок приреченого вже не сприймав відтінків у цьому пекельному галасі.

Раптом Генрі прокинувся, ніби від поштовху. Вовчиця стояла зовсім близько. Механічно він тицьнув головешкою в її оскалену пащу. Звірюка відскочила, заскімливши від болю, а Генрі жадібно вдихнув запах смаленої шерсті й паленого м’яса, дивлячись, як вона трясе головою й люто гарчить уже кроків за двадцять від нього.

Щоб не заснути знову, Генрі прив’язав до правої руки тліючу соснову ломаку. Щойно він заплющував очі, біль від опіку будив його. Так він пильнував кілька годин. Прокидаючись, він щоразу відгонив вовків палаючими головешками, підкидав у вогонь хмизу й знову прив’язував тліючу гілку до руки. Все йшло добре; але під час одного з таких пробуджень Генрі кепсько затяг ремінь, і, допіру очі його заплющились, гілка випала з його руки.

Йому наснилося, ніби він у Форті Мак-Геррі. Тепло й затишно. Він грає в крибедж із начальником факторії. Та ось видається йому, що вовки оточили форт. Звірі завивають під самими ворітьми, а вони з начальником часом відриваються від гри, щоб прислухатися до виття й посміятися над марними зусиллями вовків проникнути всередину форту. Потім — і чого тільки не приверзеться! — щось затріщало. Двері розчинилися навстіж, і вовки вдерлися до кімнати. Вони накинулися на людей. Щойно двері розчинилися, від вовчого виття аж у вухах залящало. Сон набував якихось інших кшталтів. Генрі не міг ще зрозуміти, яких і зрозуміти це йому заважало виття, що не вгавало й на мить.

А потім він прокинувся й почув виття та гарчання вже наяву. Вовки всією зграєю кинулися до Генрі. Один зубами вхопив його за руку. Генрі інстинктивно скочив у вогонь і, стрибаючи, відчув, як гострі зуби різонули його по нозі. І тут почався вогняний бій. Грубі рукавиці захищали якийсь час руки Генрі від вогню, і він повними пригорщами хапав жарини й розкидав їх навсібіч. Багаття скидалося на вулкан.

Але так не могло тривати довго. Обличчя Генрі взялося пухирями, брови й вії були обпалені, ноги вже не витримували жару. Схопивши в кожну руку по головешці, він стрибнув ближче до краю багаття. Вовки відступили. З усіх боків — скрізь, куди тільки падали жарини, — сичав сніг, і з розпачливих стрибків, пирхання та скавчання можна було догадатися, що вовки наступали на них.

Покидавши головешки, Генрі скинув із рук тліючі рукавиці й заходився тупати в снігу, щоб остудити ноги. Обидва пси зникли, й він добре знав, що вони послужили черговою трапезою на тому тривалому бенкеті, який почався з Фетті й найближчими днями закінчиться, напевно, ним самим.

— А все-таки до мене ви ще не добрались! — крикнув він, скажено посварившись кулаком на голодних звірів, і від його крику вовча зграя захвилювалась, загарчала вся разом, а вовчиця нечутно підлізла до нього майже впритул і втупилася у нього сумними голодними очима.

Генрі заходився обмірковувати новий план оборони. Розклавши багаття широким колом, він розстелив посередині свою постіль і сів собі на неї. Щойно чоловік зник за вогненною вежею, як уся зграя оточила її, дивуючись, куди він подівся.

Досі вовки не могли приступитися до вогню, а тепер порозлягалися навколо багаття і, немов собаки, мружилися, позіхали й потягувалися в незвичному для них теплі. Потім вовчиця, сівши на задні лапи, витягла морду до якоїсь зірки й завила. Вовки один по одному прилучились до неї, і незабаром вся зграя, звівши морди в зоряне небо, затягла голодну пісню, підтягуючи вовчиці.

Почало світати, потім настав день. Багаття догоряло. Закінчувався хмиз, треба було поповнити запас. Генрі спробував вийти за межі свого вогняного кільця, але вовки метнулися йому назустріч. Палаючі головешки змушували їх відскакувати вбік, та далі вони вже не тікали. Марне намагалася людина прогнати їх. Переконавшись нарешті в безнадійності своїх намірів, Генрі відступив усередину палаючого кільця, і в цей час один з вовків стрибнув на нього, та промахнувся й усіма чотирма лапами плигнув у вогонь. Звір з переляку завив, загарчав, огризнувся й відповз від багаття, намагаючись остудити в снігу попечені лапи.

Людина, згорбившись, сиділа на укривалі. Її безсило опущені плечі й похнюплена голова, що впала на коліна, свідчили, що вона відмовилася від боротьби. Вряди-годи Генрі піднімав голову й дивився на згасаюче багаття. Кільце вогню й дотліваючих жарин подекуди вже розімкнулося, розпалося на окремі вогнища. Прогалини між ними збільшувалися, а самі вогнища зменшувалися.

— Ну, тепер ви можете мене взяти, — пробурмотів Генрі. — Та байдуже, я хочу спати…

Прокинувшись, просто перед собою, в прогалині між двома вогнищами, він побачив вовчицю — вона стояла й пильно дивилася на нього.

Перегодя — Генрі видалося, що за кілька годин, — він знову підняв голову. Сталася якась таємнича і настільки